Віталія Шульга родом із села Гонтарівка, що на Харківщині. Здобула освіту в педагогічному коледжі та гуманітарно-педагогічному інституті, а тоді стала навчати учнів початкової школи в рідному селі.
У перший день великої війни армія РФ окупувала частину області, зокрема й Гонтарівку, що за 30 кілометрів від кордону. “Російські військові їздили по селу танками, розгулювали п’яні з автоматами. Ми боялись виходити з домівок, — згадує 43-річна Віталія Шульга. — У Гонтарівці не було світла й зв’язку, тож проводити уроки не мали змоги. Та згодом я стала приходити до учнів додому, пояснювала новий матеріал. Ще й передавала записки із завданнями для школярів з іншого села”.
Якось до жителів Гонтарівки дійшли чутки, що у школах сусідніх сіл окупанти спалюють усю українську літературу, а в одній з них почали навчання дітей за російською програмою. Тоді Віталія Миколаївна разом з однодумцями потай прийшли до свого ліцею, зібрали всі українські підручники, вишиті рушники, занесли їх до підсобного приміщення й заховали.
Одинадцятого вересня 2022-го українські воїни звільнили село. Невдовзі діти з Гонтарівського ліцею повернулися до навчання. На жаль, через близкість до лінії зіткнення й часті повітряні тривоги воно проходить лише в онлайн-режимі. А коли торік у травні ворожі війська прорвали нашу оборону біля Вовчанська, який неподалік Гонтарівки, вчителька помітила, що її учні знову стали тривожними, часто скаржаться на поганий сон.
Пані Віталія запропонувала дітям: “Давайте збиратися вечорами, я читатиму вам казочку перед сном”. Усі радо погодились. Відтак щовечора, о 19.30, її учні приєднувалися до онлайн-зустрічі. “Спершу я просила розповісти, як минув день. У відповідь кожен чув слова підтримки від мене та інших учасників зустрічі. Дітям дуже важливо бути почутими! Потім я читала для них казочку, вмикала колискову й бажала на добраніч”, — пояснює співрозмовниця. Відтоді діти почали краще спати, а прокидалися з гарним настроєм та готовністю до навчання. Якось вчителька зауважила, що до вечірньої зустрічі не приєднався другокласник Максимко. Зранку хлопчик пояснив: “Я пропустив одну казку, бо вирішив перевірити, чи справді вона допомагає. А вночі крутився й погано спав. І переконався — казка працює”.
Згодом до Віталії Шульги звернулися колеги із сусідніх сіл із запитанням, чи до “вечірньої казки” можуть приєднатись і їхні школярі. Тож малих слухачів побільшало.
“Для читання обираю українські народні казки з сільської бібліотеки — з добрими сюжетами, аби не було злих героїв. Опісля обов’язково обговорюємо казочку. Також разом переглядаємо короткі мультфільми, які допомагають розвантажити нервову систему, — провадить далі Віталія Миколаївна. — А наприкінці кожної зустрічі традиційно слухаємо “Тане вечір, ніч близенько”. Школярі вже знають її напам’ять. Нерідко й батьки, обійнявши своїх дітей, слухають колискову”. На прощання діти дякують і складають пальчики у формі сердечка. Учителька каже: то найвища для неї нагорода.
Слава про вечірню казку від гонтарівської вчительки швидко ширилась. Упродовж року до цих теплих зустрічей стали приєднуватись школярі не лише зі всіх куточків України, але й ті, хто через війну разом з рідними виїхав за кордон, зокрема до Ірландії, Франції та Норвегії.
“Про ці зустрічі я дізналася від молодшого братика, він був у захваті. Вирішила подивитись, як все відбувається, адже це корисна практика, яка знадобиться, коли почну навчати учнів початкової школи. Так і долучилася до ініціативи, — ділиться другокурсниця Владислава Нєко, яка з вересня минулого року стала постійною помічницею казкарки. — Тепер придумую цікаві ігри для дітей — на уважність, інтуїцію та інтелект. Наприклад, розповідаю певний факт, а вони мають визначити — правда це чи ні. Такі ігри завжди супроводжує дитячий сміх”.
