Нам важко уявити Різдво без шопки під іконами й аромату хвої, без урочистого дзеленчання дзвіночків за вікном, без дідуха в кутку. Але як з’явилися ці святкові атрибути в нашій культурі? Докладніше про це розповідає Олександр Коломийчук, етнолог, кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу “Український етнологічний центр” Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України.
— Якщо говорити про шопки, то все почалося з презепе (з італійської — “печера”) — різдвяних композицій, які виникли в Італії у XIII столітті. Відомо, що у 1223 році, на Різдво — 25 грудня — Франциск Ассізький, засновник ордену францисканців, організував таке презепе в регіоні Лаціо. У печері одного із містечок поставили імпровізовані ясла, завели вола і віслюка. З часом такі інсталяції стали переносити до храмів і на території при храмах. Там формувався чіткіший релігійний сюжет — із Немовлям Ісусом, Пречистою Дівою Марією та волхвами.
На основі цієї традиції у Західній Європі приблизно у XVI столітті виникає ляльковий вертеп — театральна форма з фігурками та розігруванням різдвяних сцен. Із Західної Європи звичай поширюється до Польщі, а згодом входить у культурний простір України. За різними даними, це сталося наприкінці XVI — на початку XVII століть. Хоча Іван Франко, зокрема, датував вертеп XVIII століттям.
— Який вигляд мали тоді шопки і вертепи?
— Шопки зазвичай мали вигляд дерев’яної скрині або будиночка, поділеного на яруси — найчастіше на два або три. У простішому варіанті у верхньому ярусі розміщувалися головні персонажі різдвяної містерії: Ісус Христос у яслах, Пречиста Діва Марія, святий Йосиф, волхви та пастушки. Саме цей ярус передавав містерію народження Спасителя. Натомість у нижньому ярусі переважно розігрувалися сюжети, пов’язані зі смертю царя Ірода, епізоди з повсякденного життя.
В Україні ляльковий вертеп активно популяризували студенти Києво-Могилянської академії. Один із найдавніших зафіксованих сценаріїв — Галаганівський, або Сокиринський, вертеп 1770 року. Він належав родині Галаганів — нащадкам козацької старшини, які мали маєтки на Чернігівщині. За переказами, мандруючи з цим вертепом на різдвяні свята, студенти завітали до одного багатого господаря, який, імовірно, запропонував викупити вертеп і залишив його собі на зберігання.
У певний період релігійна й народна частини вертепного дійства існували разом, зокрема при храмах. У XVIII столітті такі постановки у церквах часто забороняли, і народна частина дійства поступово відокремилася від релігійної. З часом ляльковий вертеп трансформувався у живий — групи колядників, які ходили по селах.
— А як виникла традиція святкової ялинки?
— Перші згадки про неї, на думку дослідників, з’явилися на початку ХVI — XVII століття. Ці свідчення пов’язані з німецькомовним культурним середовищем зокрема, з регіонами Ельзасу й Лотарингії, які на той час входили до складу Священної Римської імперії.
Як різдвяний символ ялинка починає з’являтися в Україні в першій половині XIX століття — насамперед у середовищі дворянства, поміщиків та інтелігенції. Відомо, що Михайло Грушевський ставив ялинку на Різдво, і святкові вечори біля зеленого деревця були доброю традицією його родини.
Хоча варто сказати, що, наприклад, на Галичині традиція ставити різдвяні ялинки дуже повільно входила в селянський простір. Тривалий час побутувало уявлення, що ялинка є атрибутом панського середовища. Натомість для селян символічним різдвяним атрибутом був дід. Дослідники навіть фіксують приказку: “Панам — смерічка, а русинам — дід”.
Дідом називали різдвяний сніп (зажинковий або обжинковий, пшеничний, житній, вівсяний) значно частіше, ніж дідухом. Саме під такою назвою його фіксують етнографічні записи кінця ХІХ — початку ХХ століття. Залежно від регіону назви могли різнитися. Наприклад, на Бойківщині його називали колядник або король, на Покутті — просто сніп. Є й надзвичайно цікаві свідчення з Івано-Франківщини: там згадують, що до хати вносили не один, а три снопи, які називали “трьома царями”. Дідухом же називали вже обмолочений після свят сніп — околот. Він мав оберегове й практичне значення: його підпалювали для підкурювання худоби під час хвороби, або в саду й на городі, вірячи, що це сприятиме врожайності, ним обв’язували плодові дерева. А зерно, що залишилося, навесні використовували для першого засіву.
