Надія Мельник із села Хотин, що на Рівненщині, понад двадцять років збирала старовинні речі й предмети побуту. Багато з них передавалися з покоління у покоління і були родинними реліквіями. П’ять місяців тому краєзнавиця померла, нині про експонати дбає її донька.
“Мама працювала у сільській бібліотеці. У 90-х роках у нас ще був колгосп. Тоді до нього на практику приїхали студенти з Мирогощанського технікуму. Викладач привів їх до бібліотеки — бо куди ще в селі піти, і попросив маму розповісти історію села. Вона, звісно, назвала декілька фактів, але докладно історії не знала, — розповідає 42-річна Оксана Коноплюк. — Коли студенти поїхали, мамі стало через це дуже неприємно. Відтоді вона почала активно вивчати минуле рідного краю, спілкувалася зі старожилами, ретельно занотовувала звичаї, традиції, зокрема весільні обряди, пісні, а також збирала давні експонати. Знаючи це, люди вже й самі приносили їй знахідки.
Якось у сусідньому селі видобували пісок для вимощування доріг. Тракторист натрапив на фрагменти (черепки) глиняного посуду й віддав їх моїй мамі. Вона поїхала на те місце і знайшла ще цілі горщики. На той час на території Козацьких могил на Рівненщині працював відомий археолог Ігор Свєшніков. Дізнавшись про знахідку, він приїхав до Хотина й пояснив, що це було поселення висоцької культури, а предмети датуються пізньою бронзовою добою — приблизно VI століттям до нашої ери, й що там було місце поховання. Під час прискіпливого обстеження виявили сім невеликих посудин, що розміщувалися колом, а в центрі — горщик із прахом. Археолог пояснив, що після кремації прах клали в один горщик, а навколо розміщували інші як частину поховального обряду. Ще одну цікаву знахідку виявили під час прочищення річки за селом — один із чоловіків натрапив на шаблю, яка, як з’ясувалося, походить з часів Берестецької битви 1651 року”.
Фото hotunlib.at.ua
Дуже багато експонатів у музеї — це речі, які власноруч виготовив прадід пані Оксани.
“Він був майстром на всі руки, тож чимало сімейних реліквій залишилося саме від нього, — каже жінка. — Серед них — скрипки, а також дерев’яна сумочка, з якою мій дідусь
ходив до школи. Під час війни у цих місцях часто падали німецькі літаки. Прадід мав власну кузню, тож із уламків літаків виготовляв металеві тарілочки — і вони теж стали музейними експонатами”.
Окреме місце в колекції займає старовинна скриня. А в ній — десятки вишиванок, тканих ряден, скатертин і хустин. Є й особливий рушник. Його обміняли на хліб у роки Голодомору, коли люди зі східних областей, рятуючись від смерті, приходили в ці місця.
“Серед родинних реліквій — мідна ложечка, яку прадід власноруч відлив і подарував своїй дружині на весілля, а також — старовинна ікона, якою ще мамин прадід благословляв сина на війну”, — зауважує пані Оксана.
Надія Мельник була авторкою двох книжок і досліджувала історію не лише свого села, а й сусідніх населених пунктів. За роки праці вона назбирала й записала величезний масив інформації, але, на жаль, не встигла завершити все задумане. Її донька Оксана допомагала матері ще за життя і після її смерті вирішила зберегти музей.
“Хоч мешкаю в іншому селі, маю родину й роботу — працюю вчителькою, але одразу попросила тата й брата, які живуть там, не чіпати експонатів. Музей має залишитися таким, яким його створила мама. Колись її запитували, чи не хотіла б продати збірню, але відповідь завжди була одна: “Ніколи й нізащо”. І я цього не зроблю, бо це — родинна пам’ять, історія і праця кількох поколінь”, — запевняє Оксана Коноплюк. За її словами, колекція розміщена в одній великій кімнаті оселі. Хоча кількість експонатів набагато більша — частина речей ще зберігається на горищі.
