...При в'їзді у Маріуполь — блокпост. Військові запитують мене про мету візиту, переглядають паспорт. Після всіх необхідних процедур я дістаюсь міста.
Тут дощить, небо вкрите важкими сірими хмарами, які змішалися із викидами місцевих підприємств. Не дарма діти у Маріуполі вважають, що “хмарки виготовляють на Азовсталі”.
“Сьогодні рівень екологічної загрози у нас №1, — каже мені місцева жителька Анна Мурликіна. — Це найнижчий, а буває і 3 чи 4, тоді зовсім нема чим дихати..."
А ось і пляж: піщаний, широкий і безлюдний у цей холодний день. Переступаю залізничні рельси і дивуюся такому дивному сусідству. Через мить вантажний поїзд прямує колією.
“Рух потягів тут дуже активний, — каже Аня. — Вагони возять продукцію із заводу у порт вздовж зони відпочинку”.
Дорогою далі зауважую дивні триногі споруди, розмальовані веселими квітами.
“Це — тетраподи, — пояснює Тетяна Ігнатченко, мешканка Маріуполя. — Їх виготовили на місцевому підприємстві для укріплення морського берега. Але 80 з них залишилися власне в місті. З початком російської збройної агресії частину тетраподів використали для зміцнення блок-постів навколо міста. Інші ж художники перетворили на декор, розмалювавши вологостійкими фарбами у різних стилях: від вишивки і петриківського розпису до експресіонізму".
Нині зменшені копії тетраподів — чи не найрозповсюдженіший сувенір у Маріуполі. Я теж придбала собі одну таку скульптурку. Щоправда, ціна вразила — 90 гривень!
Моя прогулянка містом триває. Ось я біля міської ради, яку 13 квітня 2014 року захопили сепаратисти. Такий вигляд вона має сьогодні.
Будівля не відремонтована, хоча є проект та виділені кошти, але не можуть знайти підрядника, бо в регіоні нестача будівельників, як і зрештою багатьох інших фахівців.
У ще гіршому стані будівля УВС Маріуполя, зруйнована під час бою 9 травня 2014.
У цій будівлі відбулась перестрілка, тут літали гранати, із дахів сусідніх будинків стріляли снайпери. Керівник нацгварардійців, який був всередині, викликав підмогу. Командир батальйону "Дніпро" Сергій Демиденко тоді загинув від кулі снайпера, начальник міської ДАІ Віктор Саєнко вистрибнув у вікно, але загинув від поранень. На допомогу силовикам прийшли бійці 72-ї бригади на БМП, вони відкрили вогонь, будинок загорівся... Того дня загинуло 9 наших людей, понад 40 дістали поранення.
У наступні дні озброєні прихильники так званої ДНР захопили будівлю банку на вулиці Грецькій та 4-й корпус Приазовського державного технічного університету, перегородили вулиці бетонними блоками, поставили розтяжки. Нині споруди відновлені, але на електричних опорах та дорожніх знаках залишилися сліди від куль, які нагадують про "русскую вєсну" в Маріуполі.
Зупиняюся біля будинку з муралом на проспекті Миру.
Дівчинка, яка обіймає ведмедика, — це нині 9-річна Мілана Абдурашитова. Мама прикрила її собою під час обстрілу російськими “Градами” мікрорайону Східний 24 січня 2015 року. Мама загинула, дівчинка була поранена, перенесла кілька операцій, їй ампутували ногу. Тепер вона живе з бабусею в Києві, ходить за допомогою протеза. Як з'ясувалося пізніше, мама Мілани була прихильницею сепаратистів, активісткою мітингів, на яких кричали: "Путін, ввєді войска”.
До слова, перша із трьох атак на Східний того дня тривала 35 секунд. Тоді загинула 31 людина, ще близько сотні отримали поранення.
“Я приїхала на Східний через пів години після обстрілу, — згадує Тетяна Ігнатченко. — Люди бігли у паніці суцільним потоком, під ногами хрустіло скло, здавалося, що вибиті усі вікна, із землі стирчали снаряди, за якими було чітко було видно, що вони прилетіли зі сходу, тобто із окупованих Росією територій...”
...Нині ж Маріуполь живе звичним життям, хоча із Широкиного, що за якихось 20 км, і долинають звуки пострілів.
“Війна змінила нас, маріупольців, на краще, — каже мені Таня. — Ми почали цінувати кожну хвилину життя, рідних”.
Роззираюсь довкола. Чистота, місто живе, яскраве, гарне. Діти граються біля фонтану, хтось катається на поні чи каруселях, батьки п'ють каву за столиками кафе...
Раптом в офіціанта з рук з голосним гуркотом падає металева таця. Малюки, що до того сміялися, бліднуть, лякаються, біжать і притуляються до батьків. Схоже, цей гуркіт таці розбудив жахливі спогади п'ятирічної давності. Чи позбудуться вони їх колись?
Пропонуємо вашій увазі також текст про те, як нині живуть на окупованій частині Донбасу. Розповідають мешканці тих територій.
