Олена Іващенко родом з Одещини. У Стамбулі живе вже понад 20 років.
“Приїхала сюди на роботу, — розповідає 51-річна жінка. — В одній родині доглядала десятирічного хлопчика. Він допоміг мені вивчити мову. Уже за рік я вільно розмовляла турецькою”.
Згодом Олена влаштувалася у магазин тканин, придбала невеличку квартиру. Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, прихистила у себе переселенку з Донеччини. Активно долучилася до мітингів проти війни, які організовувало консульство України в Туреччині. “Наші акції проходили на площі Одакулє. Саме там я познайомилась з активістами українського Товариства взаємодопомоги у Стамбулі. Турки зазвичай підтримують українців. Якось у метро я побачила дівчину у спортивному костюмі з російським шевроном. Не стрималась, кажу: “Знімай його”. А росіянка зверхньо дивиться на мене і сміється. Я зчинила галас. Бо хочу, щоб у Туреччині представники країни-агресорки ходили, опустивши очі додолу, а не поводилися так зухвало. І таки змусила зняти її той шеврон. Турки мене обіймали, тиснули руку, казали: “Ми з вами”. Я тоді заплакала”, — ділиться моя співрозмовниця.
Минулого року Олена Іващенко декілька разів їздила з волонтерськими пакунками на Донеччину і в Херсон. Каже, що навіть звичайні солодощі дуже тішать наших захисників, а інколи й допомагають їм вижити.
“Був випадок, коли троє військових потрапили під обстріл і якийсь час не могли вийти з позиції. Пили воду з калюж, а в одного було два льодяники, які поділили на трьох і так протримались. Дуже важко дізнаватися про втрати. У квітні минулого року в один день загинуло двоє побратимів із 126-ї окремої бригади ТрO — Валентин та Андрій, яким я привозила допомогу. Валентин був тренером паралімпійської команди. Тоді хлопці підписали український прапор і подарували нам. Після загибелі Валентина ми повернули стяг його дружині й сину”, — зауважує волонтерка.
За її словами, збирати допомогу для військових у Туреччині стає щораз важче. Бо інфляція змушує багатьох закривати власний бізнес. Ще три роки тому один долар тут коштував 12 лір, нині — 35. Попри все, українські волонтери не опускають рук і проводять у Стамбулі благодійні ярмарки.
“Чи не на всі заходи до нас приходить один турок із сином. Його дружина була українка й померла при пологах. Тож тепер він виховує хлопчика сам. Придбав синові вишиванку, хоче, аби той не забував свого коріння, мови й традицій, — зазначає Олена Іващенко. — Завдяки таким добрим людям нам вдається зібрати донати на підтримку ЗСУ”.
