Соціальний патруль, до якого я приєдналась, працює у Вінниці. Він складається із трьох волонтерів, ціль яких — подати руку допомоги безхатченкам. Мушу зізнатись, патрулювання з одним із них стало для мене емоційно найважчим репортажем у журналістській практиці.
“Ми знаємо, де найчастіше безхатьки проводять час, тож і рушаємо туди, — розповідає 47-річний Андрій Жура, координатор благодійного проекту “Соціальне патрулювання”. — Розповідаємо безпритульним про те, де розташований пункт обігріву, в якому вони можуть поїсти, вмитись, отримати чистий одяг. Тих, хто не може самостійно пересуватися, довозимо на своєму авто. Якщо ж хтось хворий — доправляємо у лікарню”.
Разом із Андрієм ми приїхали до закинутої глиняної хати без вікон та дверей. Усередині — купа сміття, поряд з яким — декілька матраців і ковдр. На одному з матраців сидить із цигаркою чоловік. Він каже, що чекає свого товариша, який просить милостиню на східцях продуктового магазину, аби потім за неї купити спритне. Чоловік відмовляється поїхати з нами в пункт обігріву.
“Змушувати — це не наше завдання”, — каже соціальний патрульний і залишає безхатьку візитку зі своїми
контактами. Наступна наша зупинка — неподалік залізничного вокзалу. Під навісом стоять троє безхатьків. Серед них — жінка, закутана в декілька брудних ковдр. До компанії підходить чоловік, який живе неподалік. 30-літній вінничанин знімає шапку й показує свою голову. “У нього рак мозку, — каже Андрій Жура. — Він постійно приходить сюди, приносить їжу, спиртне і шукає розраду в компанії безхатьків”.
Андрій нагадав цим безхатькам, що вони можуть отримати допомогу у пункті обігріву. Ті кивнули, мовляв, дякуємо за інформацію.
Пункт обігріву, куди запрошують навідатись безхатьків, діє щодня із 9.00 до 17.00. У приміщенні постійно чергують волонтери, які ведуть журнал обліку відвідувачів. За день у холодну пору сюди приходить 10 — 20 людей. Безхатьки можуть тут зігрітись, поїсти, вмитись, отримати чистий одяг, але не можуть переночувати. Тож їм пропонують звернутись у центр соціальної адаптації, де така можливість є. Запитую в Андрія, чому він вирішив допомагати бездомним?
Волонтер Андрій Жура двічі на тиждень вирушає на пошуки безхатьків.
“Коли сім років тому перебрався із Дніпропетровської області до Вінниці, то потрапив у скруту. Не мав де жити. Тоді познайомився з волонтерами, які допомагали безхатькам. Соціальні патрульні допомогли мені. Завдяки їхній турботі я знайшов у собі сили вийти зі скрути та влаштувати своє життя. Тепер маю дах над головою, працюю (зокрема, у сфері розміщення вуличної реклами) і хочу допомагати іншим бездомним. Адже кожна людина має шанс на краще життя. Утім не кожна вірить у це. Моя мета — простягнути такій людині руку допомоги”.
Андрій визнає — люди, до яких приходиш із допомогою, не завжди цінують її. “Приблизно сто осіб щороку ми скеровуємо у центр адаптації, і більша частина з них потім знову повертається на вулицю”, — каже він.
Утім покращення життя навіть однієї людини — це велика мотивація, додає чоловік. “Пригадую, якось до нас у пункт обігріву прийшов безхатько Віктор. Він погодився на програму адаптації, а опісля став волонтером у пункті обігріву. Змінився, у його очах уже немає тої безнадії, що була колись. Такі люди дуже мотивують мене!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історію меча Петра Сагайдачного
