...Ми домовились зустрітись у театрі. До вистави — година, тож за кулісами панує пожвавлення. На дверях гримерки Федора Стригуна — табличка з його прізвищем та регаліями. Господар зустрічає мене усмішкою та міцним — не за роками — рукостисканням. 1 листопада в уславленого актора поважний ювілей.
— Федоре Миколайовичу, вісімдесят років, на ваш погляд, це “вже” чи “ще”?
— Чесно скажу: не сподівався дожити до таких років. Це — несподіванка. (Усміхається). Ті вісім десятків так швидко набігли! (Зітхає). Знаєте, після п’ятдесяти відчуваєш, що час ніби стискається. Наче хтось підкрутив годинник життя і він йде поспішніше...
Чи буду відзначати ювілей? Я святкував 50-річчя, 60-річчя, а також 70-річчя і 75-річчя. Натомість тепер, у вісімдесят, думаю, вже не буду цього робити. Дякую Богові й людям, які зі мною та поруч мене, але на свято щось не тягне. Нема чому особливо радіти.
— Тим більше, що влітку у вас були проблеми зі здоров’ям. Скажіть, що тоді сталося?
— Мені зробили серйозну операцію на аорті. Накладали такий бандаж, щоб вона не розійшлася... Мабуть, далися взнаки великі навантаження на роботі: все-таки я понад тридцять років був художнім керівником театру. Заради чого навіть відмовлявся зніматися у кіно та викладати студентам. За щоденними клопотами часу просто не залишалось... Тож, коли після обстеження кардіологи сказали: “Треба робити операцію”, я відразу погодився.
Ситуація була справді важка. Перед поїздкою до Києва, в Інстутут серця, я навіть уже прощався з усіма. Та коли операцію провели, вийшов на повітря, подивився на світ і сказав єдину фразу: “Боже, дякую тобі, що знову можу бачити сонце!” Це — велике щастя... Тож сьогодні в мене ніби друге життя. (Усміхається). До речі, я тепер кинув курити і не вживаю спиртне. Причому далося це дуже легко.
— Ви й далі граєте в рідному театрі. А в кіно вас запрошують? Останнім фільмом, здається, був “Поводир” Олеся Саніна...
— Так, він вийшов на екрани п’ять років тому. З того часу я ніде не знімався, хоча мене час до часу запрошують. От нещодавно була одна цікава пропозиція, але... За сюжетом треба було скакати на коні й топитися у болоті. Я сказав режисерові: “Як ви це собі уявляєте в мої вісімдесят років?” (Сміється). Хоча в шістдесят я ще їздив верхи. Нормально. Я ж хлопець із колгоспу й з дитинства сидів у сідлі.
— Як відомо, ваша дружина — народна артистка України Таїсія Литвиненко. А скільки років ви уже разом?
— П’ятдесят п’ять! Уперше я побачив Тасю, коли мені було п’ятнадцять років. Причому на екрані — у фільмі “Назар Стодоля”, де вона грала Галю, й закохався. Навіть сказав хлопцям: “Та актриса буде моєю дружиною!” Усі лише розсміялися. (Усміхається). Зустрілися ж ми уже в театральному інституті, куди я потім вступив... З часом між нами виник якийсь магнетизм. (Як не дивно, я відчуваю його досі). Ми зрозуміли, що не можемо одне без одного. Хоча Тася тоді була заміжня... Дивіться (дістає чорно-білу фотографію. — Авт.), яка красуня. Ну як було її не полюбити? Ви що! Перешкодою не стала й різниця у віці: дружина ж 1935 року народження, а я — 1939- го. Тобто на чотири роки молодший. (Усміхається).
— Якби ви сьогодні зустріли Федора Стригуна, якому двадцять років, що б ви йому порадили, від чого застерегли, до чого, можливо, підштовхнули?
— Нічого не радив би... Знаєте, я заздрю нинішній молоді. Вона практичніша й головне — вільніша. Усі, хто народився вже при незалежній Україні, це зовсім інші люди. Ми ж у радянські часи були такі застрашені. Отримавши один раз по руках чи по голові, ставали обережнішими... Нині ж — цілковита свобода. Так, багато хто скаже, що часи непрості. Але важко переоцінити той факт, що ми можемо говорити тепер те, що думаємо, а не ходити з дулями в кишені. І я дуже щасливий, що дожив до цього моменту!
Читайте також інтерв'ю з Павлом Зібровим.
