В одному з інтерв’ю екскерівник Офісу президента Андрій Богдан сказав, що глава держави на своїй посаді наче продовжує грати роль, є артистом, для якого найважливіше — сподобатися публіці. Психологи окреслюють таку поведінку терміном “синдром головного героя”. “Людина переконує себе, що її життя — це фільм або книжка, і вона є головним персонажем, навколо якого обертається та чи інша історія”, — зазначає Патриція Селан, психіатриня Університету Делгаузі у Канаді. Cтан розуму такої людини називають нарцистичним, тобто самозакоханим.
— Поширенню такого синдрому сприяє віртуальна реальність. Вона поламала межі між вигаданою і справжньою дійсністю, — розповідає Вадим Васютинський, доктор психологічних наук, завідувач лабораторії Інституту соціальної та політичної психології НАПН України. — Найбільш схильні до синдрому головного героя підлітки та молодь — люди з незрілою психікою. Їм може здаватися, що віртуальне життя — справжнє, там вони можуть видавати себе за того, ким не є, а хотіли б бути. І, залежно від висоти польоту своєї фантазії, будувати сюжетні лінії, у центрі яких вони — головні герої.
— Іноді такий синдром — це своєрідний захисний механізм, що допомагає втекти від безрадісної реальності, — додає Євген Заїка, кандидат психологічних наук, професор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. — Загалом немає нічого особливо небезпечного в тому, щоб уявляти себе персонажем певної сюжетної лінії. Утім це може стати проблемою, якщо герой втрачатиме зв’язок з реальним світом, і бажання здобути прихильність аудиторії просто засліпить його. Іноді так, що він ладен заподіяти шкоду собі (так, як це роблять відчайдухи, що фотографуються на даху потяга) чи іншим, якщо вірить — це додасть йому популярності у його аудиторії.
Варто додати, що уражена синдромом головного героя людина не має досить самокритичності, щоб оцінити і переглянути свої вчинки.
— Чим ще особливий такий стан?
В. Васютинський:
— Людей із цим синдромом чимало і серед політиків, багато з яких — це особи нарцистичного типу, що дуже захоплені собою. Їм подобається публічність, увага і сам процес гри для мас. За такими “головними героями” нерідко стоять сірі кардинали — непублічні, але дуже впливові персонажі.
Є. Заїка:
— Так, наприклад, той-таки Адольф Гітлер мав такий синдром, а також — Йосип Сталін. Загалом, він характерний для багатьох диктаторів.
— Чи може згаданий синдром бути проявом хвороби?
— Іноді схожа поведінка може бути ознакою дисоціативного розладу ідентичності (роздвоєння особистості). Це психічний розлад, коли ідентичність не є цілісною — у тілі однієї людини наче живе кілька різних особистостей. І такі люди потребують не лише лікування і медичного контролю, а й нерідко ізоляції, тому що стають небезпечними для суспільства.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як це — бути стоматологом на передовій
