...72-річна пані Надія намагається зробити крок, але виходить не з першого разу. Опирається на стіну, знову намагається йти. Вдається краще. У жінки — хвороба Паркінсона.
“Учора вийшла з трамвая, намагалась рушити, а ступити не змогла, — каже. — Люди на мене так дивилися, наче я несповна розуму. А я подумки порахувала й пішла далі. Це така допомога: починаєш рахувати — і йдеш”.
Хворобу Паркінсона Надії Українець (прізвище героїні на її прохання змінено. — Авт.) діагностували 9 років тому. Це хвороба центральної нервової системи, симптомами якої є сповільненість рухів, тремтіння, порушення координації.
“Я викладала німецьку мову в дитсадку, вела курси шиття та гурток рукоділля. Ще й шила на замовлення та в’язала, — розповідає Надія Дмитрівна. — Пам’ятаю, син Семен мав їхати на лижний курорт, я поспішала дов’язати йому шапку — аж раптом впала у вітальні. Через день мені знову стало погано. Пішла до лікаря. Виявилось, я перенесла інфаркт...
Після того, у 2010 році, стала човгати правою ногою, згодом руку притискати до тулуба, відчувала біль у м’язах із правого боку. Медики вирішили, що в мене остеохондроз або запалення нерва в плечі. Приблизно рік лікували цю проблему. Тим часом рукою я вже не могла писати. Зрештою, інший лікар встановив правильний діагноз — хвороба Паркінсона, призначив ліки.
Пам’ятаю, повернулася додому, розплакалась. Нічого не хотілося. Чоловік завжди казав, що я — надзвичайно активна, можу гори перевернути! А тут усе стало якось неважливо, непотрібно, я відчувала байдужість... Однак із часом таки опанувала себе, стала вживати медпрепарати й зрозуміла, що треба навчитися з цим жити. Перші п’ять років хвороба майже не надокучала мені, ліки діяли миттєво. Потім стало важче.
Сьогодні свою хворобу ні від кого не приховую. Коли друзі питають, як я, відповідаю: “Все нормально. Живу з Паркінсоном”.
НАЙКРАЩА ТАБЛЕТКА ВІД ХВОРОБИ!
Пані Надія запрошує мене на своє заняття з бальних танців — жінка займається чотири рази на тиждень.
“Звісно, тепер я не в ідеальній формі — завжди важила 50 кілограмів, а сьогодні — 59, — каже. — Почати займатися танцями мене загітувала товаришка Оленка — хвороба Паркінсона вимагає постійного руху”.
...Ось ми в танцювальному класі. Упродовж годинного заняття Надія Дмитрівна майже не зупиняється, вальсує, на обличчі — усмішка.
“Дивись, як я танцюю!” — радісно каже, пропливаючи повз мене легким кроком. “Це діє, — кидає на льоту. — Найкраща таблетка від хвороби!”
Хореограф спортивних бальних танців Олександр Баран зауважує: “При хворобі Паркінсона люди, танцюючи в ритм, починають краще рухатись. Уже після першого заняття вони почуваються краще”.
З колегами по танцях пані Надія працює над створенням громадської організації, аби домогтися безплатних ліків від держави недужим на хворобу Паркінсона.
Тим часом пані Надія завершила заняття. Знімає туфельки на низьких підборах — колись, каже, постійно ходила на високих. Після танців жінка прямує на закупи — хоче обрати собі сукню, адже сама вже не шиє. “Починаю розхитуватись і голкою не можу попасти куди слід”, — пояснює.
Жінка розповідає, яких ще труднощів завдає їй хвороба.
“Коли ріжу продукти на кухні, то теж починаю хитатись, — зазначає. — Потім кажу собі “стоп” і перестаю, та за декілька хвилин знову починаю.
Буває, можу мимоволі когось вдарити. Якось у театрі випадково вдарила у живіт глядачку... Перепросила й пояснила: “Мене Паркінсон штовхає”.
“КНИГИ ЧИТАЮ АНГЛІЙСЬКОЮ”
Пані Надія мешкає з чоловіком, діти живуть у Сполучених Штатах. “В доньку закохався американський учитель, який приїхав до України викладати на мовних курсах.
Син же був студентом, коли його запросили на навчання у США, — розповідає жінка. — І от Семен пояснив мені деякі основи іноземної, а далі я самотужки стала вчитися. Ходила на курси до американців. До речі, друга книжка англійською, яку прочитала, була “Щоденник пам’яті” Ніколаса Спаркса (знаменитий роман американського письменника, за яким відзнято відому мелодраму про кохання і хворобу Альцгеймера. — Авт.). Сьогодні в побуті вільно спілкуюся англійською”.
До речі, Надія Дмитрівна ще й встигає допомагати іншим. Із кількома жінками їздить у дитячі притулки — забезпечує їх іграшками, медикаментами та одягом.
...На завершення Надія Дмитрівна ділиться ще однією своєю ідеєю: “В Австралії наче винайшли якісь ліки проти хвороби Паркінсона. Я згодна на їх випробування, — серйозно каже жінка. — Але... Але ніхто не запрошує”, — сміється на прощання.
Читайте також про те, як 73-річний пенсіонер забув про гіпертонію, відколи щодня став проходити 14 кілометрів
