Відтоді минуло багато років. Але я пам’ятаю все, кожну мить — від жахливих слів лікарки на УЗД “серцебиття — мінус” до прощання з донечкою на кладовищі, коли поклала до ями картонну коробку з її тілом.
За даними Інституту демографії, в Україні на тисячу пологів припадає 8,8 випадка мертвонародження. Така смерть може статися від 22-го тижня вагітності до моменту перед народженням. Ці малюки не заплачуть після пологів, оголошуючи світу про свою появу. Їх називають такими, що народилися в тиші. Їх називають ангелами. У мене теж є свій ангел. І вперше з моменту його появи я наважилася розповісти про це. Сподіваюся, мій досвід допоможе жінкам, які пережили таке горе, не почуватися самотніми. А їхнім рідним та лікарям — зрозуміти, які потрібні в таких ситуаціях підтримка і розуміння.
ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ЦЕ СОН
Минав 26-й тиждень моєї бажаної вагітності. Я почувалася добре, всі аналізи були в нормі. Готувалася до декретної відпустки. Та одного весняного сонячного дня зрозуміла, що моя дитина в утробі поводиться занадто спокійно, хоч раніше постійно влаштовувала “танці”. “Може, спить”, — думала я. Проте ввечері ця тиша стала нестерпною. Зранку я побігла в жіночу консультацію. Лікарка оглядала мій живіт, прикладала до нього вухо, якусь трубку. А потім, нічого не пояснюючи, повела на УЗД. По моєму животі довго водили датчиком, придивлялися. І через декілька хвилин, які для мене були вічністю, лікарка сказала помічниці: “Записуй: серцебиття — мінус”.
Я не хотіла вірити в ці слова. Як таке могло статися? Здавалося, що це сон, поганий сон. Будь ласка, розбудіть мене!
“Вам треба у пологове відділення. Негайно. Ви розумієте, що там будуть робити?” — запитала лікарка, подаючи мені склянку води. Я кивала головою, хоча до кінця не усвідомлювала, що це все. Кінець.
МЕДСЕСТРИ ПРОПОНУВАЛИ ВАЛЕРІАНУ
Далі все було як у тумані. Я повернулася додому, взяла якісь речі, гроші й поїхала до лікарні. Там мене поклали у палату з іншими вагітними. Для таких випадків, як у мене, не передбачено окремої.
Я годинами лежала обличчям до стіни, а сльози нескінченним потоком лилися на подушку. Не могла дозволити собі голосно плакати, бо поруч лежали вагітні жінки... Душевний біль був пекучим.
Я не хотіла вірити в ці слова. Як таке могло статися? Здавалося, що це сон, поганий сон. Будь ласка, розбудіть мене!
Час від часу я виходила з палати і довго ходила коридорами, шукаючи темного кута, щоби сховатися. Психолога, який міг би допомогти пережити горе, у лікарні не було. Медсестри пропонували мені випити валеріани. Валеріани?.. Коли твоя дитина мертва і ти ледве стримуєшся, щоби не кричати від розпачу?
Так минула перша доба. Лікар, який бачив мене один раз, під час оформлення документів, більше не приходив. Він не спромігся навіть пояснити, що мене чекає. Лише ввечері наступного дня медики згадали про мене. Відвели в маніпуляційну, зробили укол, що мав стимулювати пологову діяльність. Перевели у передпологову кімнату, де були інші жінки, що готувалися народжувати. Народжувати живих діток. А я...
Важко описувати, як це — народжувати мертву дитину. Такий же біль, такі ж перейми, такий же страх, як при звичайних пологах. Але ти розумієш, що після цього всього у тебе не буде дитини. Ти ніколи не побачиш її усмішки, ніколи не пригорнеш до себе. І це набагато страшніше, ніж фізичний біль.
Ставлення лікарів дивувало. Навіть у такій ситуації вони не соромилися говорити про оплату послуг. Одразу після уколу мені сказали, скільки він коштує, і бажано заплатити вже, бо завтра цей лікар не на зміні. Під час пологів декілька годин не могли повернути плід у правильне положення, а потім заявили: “Ми можемо покликати анестезіолога, але це коштує стільки-то”. Говорити про гроші у такий момент — хіба
не цинічно?..
ПОРУЧ ЖІНКИ БАВИЛИСЯ ЗІ СВОЇМИ ДІТКАМИ
Пам’ятаю цілковиту тишу, коли все закінчилося. Акушерка загорнула тільце дитини у простирадло і кудись понесла. Я лише встигла запитати, хто це. “Дівчинка”, — почула. Я хотіла донечку... Вірю — вона одразу стала ангелом.
Мене відвезли до післяпологової палати, де лежало шість новоспечених мам. Вони щось шепотіли своїм малюкам, годували їх. А я відчувала порожнечу, розпач, безнадію.
На другий день після пологів почало прибувати молоко. Мені призначили якісь ліки для пригнічення лактації та порадили тісно перетягувати груди.
“Ви пробудете у нас ще декілька днів — так треба, ви післяпологова”, — чула я у відповідь, коли просилася
додому.
Ці дні були мукою. Справжні емоційні тортури. Через плач дитини із сусіднього ліжечка у мене, попри медикаменти, прибувало молоко.
Мами готувалися до виписки, загортали малюків у конверти з рожевою чи блакитною стрічкою. У палату прибували жінки, які щойно народили. А я лише спостерігала за цим потоком нового і щасливого життя, перебуваючи у глибокій депресії.
Чому ніхто не потурбується про те, аби такі жінки мали окремі палати?..
СВЯЩЕННИКИ ВІДМОВЛЯЛИ НАМ
Мертвонароджених дітей у нас чомусь не заведено ховати “по-людськи”. Доньку мені так і не показали. Тіло відправили до патологоанатомів.
Тож після виписки з пологового будинку ми поїхали прямісінько до моргу.
У патологоанатомів буквально випросили тільце дитини. Лише там я вперше її побачила. Маленька, ніжна, гарна, з пухкенькими щічками та малюсінькими пальчиками. Моя донечка...
Наступного дня ми принесли шапочку з рюшами та маленький “бодик” для доні, одягнули її, поклали у картонну коробку, яку огорнули траурною стрічкою. Всередину я поклала маленький хрестик та листівку зі словами, що ми дуже любимо нашу дівчинку.
І поховали. Самі. Священники, до яких зверталися, казали, що не відспівують дітей, які померли до народження. От якби вона прожила хоча б годину...
Тож ми самі викопали могилку на цвинтарі, “підселивши” нашу Ганнусю до її прабабусі та прадідуся. В Україні чомусь нема місця на кладовищах для таких дітей. Часто мамам узагалі не віддають тіла, які стають просто медичними відходами.
Тим часом у багатьох країнах батькам, які втратили дитину, дають можливість провести з нею певний час після пологів, одягнути, сфотографувати, зробити відбиток ніжки чи ручки, попрощатися і поховати.
Моя знайома, яка пережила подібне у Німеччині, розповідає, що після пологів їм із чоловіком віддали дитинку, запалили свічку і залишили втрьох. А потім цю жінку відвезли в окрему палату, щоби не завдавати ще більших страждань. За декілька днів відбувся похорон. Бо в Німеччині мертвонароджена дитина від 500 грамів ваги має бути належно похована.
ЖИТТЯ ПІСЛЯ ВТРАТИ
Така втрата — надзвичайно сильне емоційне переживання. Батькам, які її пережили, потрібна підтримка родини, друзів. Прошу, не кажіть жінці, яка втратила дитину: “Таке життя”. Це дуже боляче. Жінок, які пережили схоже, я закликаю не замикатися в собі. Говоріть про свої почуття, про свій біль. Можна записувати все у щоденник.
Дайте своєму горю стільки часу, скільки треба. Плакати, гніватися, відчувати рухи ненародженої дитини всередині, реагувати на інших немовлят у візочках слізьми — це нормально. Із часом біль притупиться. Але не зникне... Доведеться навчитися жити з відчуттям цієї втрати. Та, хоч би як важко було, не втрачайте надії.
Я часто розмовляю зі своїм ангелом. Досі сумую за нею. Уявляю, якою б вона була, що любила б, в який клас ходила б. Щоразу плачу, коли запалюю свічку в пам’ять про доню, і усміхаюся, коли на цвинтарі мене торкається метелик — кажуть, це душі наших рідних так спілкуються з нами.
Читайте також про те, звідки береться соціальна тривога і як її подолати
