У серпні 1914 року в Австро-Угорщині, до якої належала частина території теперішньої України, у зв’язку з початком великої війни було оголошено мобілізацію. Австрійську армію поповнювали не тільки рекрути та резервісти, але й добровольці. Тоді українці отримали право сформувати власні добровольчі підрозділи. За згодою австрійської влади у Львові була утворена Бойова управа Легіону українських січових стрільців (УСС).
Віденська газета Der Volksfreund тоді писала, що завдання “українських стрільців” — брати участь у боротьбі проти Росії. Українську націю закликали енергійно підтримувати цей військовий комітет.
Загалом до УСС зголосилося 28 тисяч галичан, яких вистачило б на формування двох піхотних дивізій. Але озброювати таку кількість українців влада у Відні не наважилася, обмеживши численність легіону 2 тисячами стрільців і старшин.
Головною проблемою Українського добровольчого легіону була недостатня кількість вишколених офіцерів. Тож недавні активісти українських патріотичних організацій “Січ”, “Сокіл” та “Пласт” терміново здобували військову освіту. Серед кадетів були й жінки-легіонерки УСС Олена Степанів та Софія Галечко.
Перша жінка-офіцерка у збройних силах Австро-Угорщини стала сенсацією для тогочасної преси. Репортери віденських видань навперебій переповідали історію недавньої студентки факультету філософії, яка зі зброєю у руках вирішила боронити рідну землю від росіян.
“Олена Степанів — не єдина амазонка, яка взялася за зброю у цій війні. Але вона єдина, хто отримав звання курсанта і здобуває офіцерське звання. Як член Українського легіону перебуває на передовій, де відзначається своїми розсудливими та сміливими діями”, — писала про українку газета Das interessante Blatt.
Тодішні газетярі зустрілися з Оленою Степанів у Відні, де вона розшукувала своїх батьків, які покинули рідне село Вишнівчик після російської окупації Галичини.
Олена Степанів була сенсацією для тогочасної преси.
“Після початку війни вона стала добровольцем Українського легіону, завдавши чимало клопоту вищим органам влади. Ця дівчина категорично відмовилася виконувати функції медсестри, оскільки хотіла битися з ворогом, а не піклуватися про поранених. Нарешті їй вдалося здійснити своє бажання і вирушити на поле бою, незважаючи на небезпеку”, — писали тодішні журналісти про Олену Степанів.
За виявлений героїзм під час боїв на східному фронті Олену Степанів у січні 1915 року було нагороджено “малою” срібною медаллю за хоробрість — третьою за значимістю бойовою офіцерською нагородою Австро-Угорщини. Жінка однаково з бойовими побратимами переносила всі труднощі фронтового життя.
“На військовій службі Олена Степанів не користується своїм дівочим іменем, її називають Олегом, вдягається вона також у чоловічий одяг.
Коли вона в уніформі, важко запідозрити, що це дівчина, а не стрункий юнак”, — йдеться у повідомленні Das interessante Blatt.
У складі Легіону УСС Олена Степанів згодом відзначилася у знаменитій битві на горі Маківці, яку так і не вдалося захопити російським військам, що через Карпати
проривалися в Угорщину.
Під час бою з росіянами поблизу села Лисовичі на Львівщині у травні 1915 року українська легіонерка потрапила у полон. До 1917 року вона перебувала у таборах для військовополонених у Ташкенті та Караганді.
Після повернення з полону та закінчення війни Олена Степанів вступила до Віденського університету, де згодом захистила кандидатську дисертацію. Повернувшись до Львова, вона викладала в українській гімназії сестер василіянок. До арешту за “участь у контрреволюційній банді українських націоналістів” у 1949 році була доценткою Львівського університету.
Після семи років у мордовських таборах 64-річну Олену Степанів звільнили від відбування покарання за станом здоров’я. У 1963 році перша жінка-офіцерка померла. Її поховали на Личаківському цвинтарі у Львові.
Читайте також текст про унікальні страви, які готували в сім'ї Івана Франка
