Співачка Оля Полякова в одному з телеефірів назвала колегу Тіну Кароль “плакальницею на похоронах”, чим викликала шквал обурення. Згодом зірка заявила, що не хотіла образити Кароль. Остання ж, коментуючи скандал, сказала: “Плакальниці на похороні — це страшно. У Західній Україні дійсно існує таке поняття, і це горе, це печаль”. Що ж передбачає традиція плакальниць, зображена ще у фільмі Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”?
Така традиція була здавна поширеною на Гуцульщині, — каже Василь Зеленчук, етнограф, старший науковий співробітник Літературно-меморіального музею Івана Франка у Криворівні. — Коли людина помирала, то родина спеціально наймала жінку, котра б плакала над покійником, щось приповідаючи. У приповідках жінки згадували певні епізоди з життя небіжчика. Також вони голосили, наприклад, “на кого ти діточок покинув?”, “ось внук до вас приїхав, а ви не дочекалися”.
Плакальницею мала бути жінка, яка знала різні приповідки і мала відповідний, жалісливий голос.
До речі, сцени такого плачу описали багато письменників. Наприклад, Гнат Хоткевич у творі “Гуцульський рік”, Михайло Коцюбинський в “Тінях забутих предків”, Петро Шекерик-Доників у романі “Дідо Иванчік” та інші.
— Як довго на Гуцульщині існував цей звичай?
— Декілька сотень років! Утім на наших теренах він не зберігся. Голосіння на похоронах на Гуцульщині востаннє можна було почути десь у 1940-х роках.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про маловідомі факти з життя Лесі Українки
