За даними генеалогічного товариства “Рідні”, найпоширенішим у нашій країні є прізвище Мельник. Його має понад 107 тисяч осіб. Таку поширеність можна пояснити тим, що здавна в житті наших предків роль млинарства була особливо важлива. На другому місці за популярністю прізвище Шевченко, на третьому — Коваленко. У першу десятку входять також Бондаренко, Бойко, Ткаченко, Кравченко, Ковальчук, Коваль та Олійник.
— Перші фіксації українських прізвищ в юридичних документах стосуються періоду XIV — XV століть, — розповідає Іван Ціхоцький, мовознавець, доцент кафедри української мови ЛНУ імені І. Франка. — Масовою практика надання родових імен стала щойно у XVI — XVII століттях. Це було пов’язано з ускладненням соціального устрою і супутньою потребою урегулювання спадкових і майнових прав у тогочасному суспільстві. Тому початково прізвищами користувалися лише представники аристократії, і лише згодом потреба у прізвищах з’явилася у простолюду.
— Як формувалися прізвища?
— Прізвище — це унікальний соціолінгвістичний та історичний код, який містить дуже багато інформації про засновників нашого роду. Але попри різноманітність (за підрахунками учених відомо понад 100 тисяч унікальних українських прізвищ), алгоритм творення їх досить простий.
Більшість прізвищ виникла на основі прізвиськ. Часто вони мали глузливий або комічний відтінок, тому не дуже подобалися тим, кого ними називали. Наприклад, чоловік погано бачив, тому в селі його називали Сліпцем, мав надламаний зуб — Щербанем, не мав волосся — Лисим, кульгав — Кривцуном. Потім такі характеристичні назви перебирали покоління його нащадків, хоча про самого предка, який жив століття тому, вже ніхто не знав.
— Що саме впливало на поширеність деяких прізвищ?
— За статистичними даними, найбільш популярними українськими прізвищами є так звані аптроніми. Це родові імена, утворені від назв професій чи занять її носіїв. Тож Мельників і Шевченків в Україні більш як 100 тисяч, Коваленків, Бондаренків, Ткаченків, Кравченків, Ковальчуків, Ковалів, Олійників, Шевчуків — від 55 до 88 тисяч. Це, до речі, особливість українського прізвищевого антропонімікону (у Росії, до прикладу, найбільш популярними є відіменні утворення — Іванов, Пєтров, Сидоров і т. д.). У нас такі відіменні утворення стоять лише на другому місці за поширеністю. Ці дві групи прізвищ відносно молоді, тобто формувалися досить пізно й за усталеними моделями у різних регіонах.
Давнішими є прикметникові прізвища на ський, цький, які утворені від географічних назв і вказують на регіональне походження носіїв (Купчинські, Ільницькі, Роздольські, Кульчицькі, Гординські, Винницькі, Глуховецькі, Верхратські, Хмельницькі і т. д.). Майже напевно носії цих прізвищ є родичами, хоча й проживають тепер у різних регіонах.
— Чи українські прізвища зазнавали з часом якихось трансформацій?
— У XIX і XX століттях прагнення інших держав асимілювати українців часто позначалося на графічній і фонетичній репродукції прізвищ, які трактували як етнічний індикатор. І тепер у багатьох начебто російських прізвищах проглядає українська основа: Кравцови, Ковальови, Шевцови, Бондареви, Ляшкови, Рєпіни колись були Кравцями, Ковалями, Шевцями, Бондарями, Ляшками, Ріпами.
Те саме було і на території Галичини, де досить багато полонізованих основ історично українських прізвищ: Глова (Голова), Ренчка (Ручка), Вонс (Вус).
