Його життя було коротким, як дорога, що веде з Парижа у Версаль. Доля скупо відміряла художникові лише 51 рік. Проте за цей порівняно невеликий відтинок часу Едуар Мане створив майже тисячу картин. Сьогодні вони прикрашають найкращі музеї світу: від Франції та Швейцарії до США й Бразилії.
“65 мільйонів 100 тисяч доларів — раз, — гучно виголосив ліцетатор аукціону “Крісті”, що проходив у Нью-Йорку. — Два... Три... Продано!” З ударом молотка полотно французького живописця “Весна”, написане у 1881 році, отримало нового власника. Хто цей пан чи пані, організатори не розголошували, але можна не сумніватись, що дуже й дуже багата особа.
Думаю, спостерігаючи за торгами “звідти”, парижанин був шокований сумою, яку виклали за його роботу. При житті він міг тільки мріяти про такий інтерес до своєї творчості й такі шалені гроші. Ще б пак — не одне десятиліття Едуар Мане був чи не головним об’єктом для тогочасних хейтерів. На ньому відточували свої списи критики, лаяли поза очі колеги й взагалі “перемивали кісточки” всі, кому не ліньки.
Навіть рідний батько, що працював у мін’юсті, не підтримував талант сина й при кожній нагоді нагадував, що професія художника — це несерйозно. От якби він став адвокатом — інша річ! Це і гроші в кишені, і повага в соціумі. А так... Попри все, Едуар Мане знаходив у собі внутрішню силу займатися тим, що йому дуже подобалось. І навіть поєднувати живопис ще з однією пасією.
Річ у тім, що митець був закоханий у море. Навіть двічі намагався потрапити до спеціалізованого навчального закладу, але не пройшов за конкурсом. Втім солоного повітря хлопець таки вдихнув: влаштувався на судно юнгою і вирушив у мадрівку в далеку й загадкову Бразилію. Звідти повернувся з купою вражень і заповненим альбомом. У вільний від драяння палуби час Едуар Мане малював портрети старших матросів...
Як для багатьох художників, його школою стали паризькі музеї. Майбутній класик часто відвідував Лувр, де не тільки цмокав язиком, роздивляючись полотна знаменитих майстрів минулого, а й намагався робити копії. Це, до речі, доволі поширена практика — що у ХІХ столітті, що нині, в ХХІ. Мені не раз доводилося бачити молодих художників, які, розклавши мольберт, дзьобали своїми пензликами фарби...
Не один рік мрією Едуара Мане було потрапити в число тих, чиї картини виставляли на офіційній щорічній виставці в Парижі. Проте, що б не пропонував художник — чи то “Любителя абсенту”, чи то “Сніданок на траві”, чи то “Залізницю”, — поважне журі, що складалося з тодішніх метрів, казало “ні”. І лише через два десятиліття “лупання скали”, у 1879 році, одразу дві картини було вирішено повісити на цвяшок у рамках престижного салону.
Звісно, таке ставлення до творчості не додавало Едуару Мане натхнення. Він не раз виїздив на тривалі терміни за кордон (Італія, Іспанія, Голландія та ін.), щоб не читати гнівних рецензій паризьких критиків і не бачити насмішок в очах сивочолих колег. Втім, автор “Олімпії” (це найскандальніша його картина) був не один такий. Не визнавали також Сезанна, Дега, Моне. До слова, з останнім він товаришував та не раз жартував на тему схожості прізвищ...
Як і його друг, Едуар Мане обрав супутницею життя одну з жінок, котра йому позувала. Сюзанна Леєнгоф була голландкою і народила художникові сина. Проте до вівтаря він повів кохану, коли помер батько. Той і тут не схвалював вибір сина, погрожуючи позбавити спадку, якщо той одружиться проти його волі з піаністкою та ще й іноземкою.
Здавалось би, нарешті Едуар Мане може забути про злидні, але... Митець почав помічати дивні речі: він став втрачати рівновагу під час ходьби, виникали проблеми з координацією рухів, кінцівки — що верхні, що нижні — не завжди слухалися. Діагноз лікарів був невтішний — атаксія. Тобто клінічний симптом, що вказує на дисфункцію мозочка. Він ще намалював велике полотно “Бар “Фолі-Бержер”, а далі про серйозну роботу довелося забути.
Едуар Моне уже не міг виходити зі своєї оселі. Натомість його гостями дедалі частіше ставали лікарі. Найбільше недуга давала про себе знати ревматичним болем у лівій нозі. Доводилося приймати всілякі пігулки. Врешті-решт медики винесли шокуючий вердикт — ампутація. Художникові зробили операцію в одній із клінік, проте неба він уже не побачив. Майже через два тижні, 30 квітня 1883 року, художник у муках помер.
Антін БІЛИЙ
