Нині Гібралтар — це заморська територія Великої Британії на півдні Піренейського півострова, яка межує на півночі з Іспанією. Площа — усього 6,7 кв. км, до того ж велику частину займає Гібралтарська скеля висотою 426 м із стрімкими схилами. Проте цей невеличкий шматок землі має надзвичайно вигідне стратегічне положення — на вході в Середземне море, тому за нього протягом тисячоліть точаться війни і суперечки.
Дізнаємося про це докладніше.
Геркулесовий стовп
Стародавні римляни називали цей скелистий шматок суші Mons Calpe, що, ймовірно, походить від фінікійського слова “кальф” — “порожній”, що за однією з версій вказує на те, що Гібралтарська скеля пронизана великою кількістю печер. Сучасна ж назва “Гібралтар” походить від арабського імені Гібр Аль-Тарік, що означає “скеля Тарік”. Цей термін пов’язаний з ім’ям Таріка ібн Зіяда, армія якого розпочала арабську експансію на Піренейський півострів.
Нині півострів Гібралтар з’єднаний з материком вузьким піщаним перешийком завширшки близько 350 м, який до насипання грунту був ще вужчий. Проте у доісторичний час місцевість навколо Гібралтару мала інший вигляд, бо рівень моря був нижчим, і Гібралтарську скелю оточували родючі рівнини та піщані дюни, а не море. У печерах жили неандертальці, що підтверджено у 1848 році знахідкою черепа жінки, яка жила приблизно 50 000 років тому, тобто ще до початку останньої льодовикової епохи. Під час розкопок у печері Горема були виявлені свідчення перебування тут неандертальців від 28 000 до 24 000 років тому, тобто пізніше, ніж, як раніше вважалося, вони вимерли по всій Європі.
Після зникнення неандертальців печери Гібралтару використовувати представники виду Homo sapiens. У печерах Гібралтару знаходять багато черепків епохи неоліту, що в основному належать до альмерійської культури, а ось свідчень присутності людини в бронзовому столітті мало, оскільки люди до того часу перестали селитися в печерах.
У давні часи Гібралтар мав велике релігійне значення для жителів Середземномор’я: фінікійців, карфагенян і римлян, які залишали у печерах у жертву богам посуд, прикраси і єгипетські символи жука-скарабея. Крім того, Гібралтарську скелю греки і римляни вважали одним з двох Геркулесових стовпів, які він створив під час свого Десятого подвигу — викрадення корів Геріона.
Згідно з грецьким мандрівником із Фокеї, який побував на Гібралтарському півострові в VI столітті до н. е., на скелі був уміщений вівтар, присвячений Геркулесу, де мандрівники приносили жертви. Через століття іспанці відобразили Геркулесові стовпи як геральдичний символ: дві колони, обгорнуті сувоєм, що пізніше перетворилося на знак долара.
За давньоримським автором Авіеном, давньогрецький мандрівник Евктемон повідомляв, що заросла лісами місцевість морякам здавалася негостинною і після принесення жертв Гераклові вони поспішали покинути це місце.
Нестача прісної води, дефіцит родючих грунтів, мілководдя і мулистий берег не приваблювали сюди постійних жителів. Тому перше стародавнє поселення виникло приблизно в 950 році до н. е., коли фінікійці заснували місто Картея. У 228 році до н. е. контроль над містом здобули карфагеняни, а в 206 році до н. е. його захопили римляни. У 409 році н. е. під час захоплення Іспанії і походу до Африки східногерманського племені вандалів Картея була розорена, а згодом регіон потрапив під владу вестготів.
Кордон між мусульманами і християнами
У 681 році армії Омеядського халіфату захопили Північну Африку, поширюючи іслам серед місцевого населення. Гібралтарська протока стала кордоном, що розділяв мусульманську північ Африки і християнську Іспанію. Проте 29 квітня 711 року вже згаданий Тарік ібн Зіяд та очолювана ним берберська армія висадилися в околицях Гібралтару, завоювавши королівство вестготів.
Перші укріплення на Гібралтарі збудував у 1160 році альмохадський султан Абд аль-Мумін для захисту від християнських королів Арагону й Кастилії, а півострів було перейменовано на Джебель аль-Фатх — “гора Перемоги”. Маври залишалися в Гібралтарі до серпня 1462 року, коли невеликий загін кастильців під командуванням Алонсо де Аркоса, губернатора Тарифи, організував раптову атаку на місто, внаслідок якої ним знову заволоділи християни.
Кінець панування мусульман і захоплення християнами південних портів помітно знизили стратегічне значення Гібралтару, тому іспанці не приділяли півострову достатньої уваги, фортифікаційні споруди міста занепали. Цим скористалися берберські пірати з Північної Африки, які напали на місто у вересні 1540 року, розграбувавши храм Богоматері та взявши сотні заручників. Напади піратів тривали і далі, поширюючись на інші регіони Європи. Тому Іспанія дозволила Англії у 1620 році використовувати Гібралтарську протоку як морську базу для дій проти берберських піратів, які здійснювали набіги навіть на Британію та Ірландію. Присутність у районі ворожих кораблів вимагала від іспанського короля Філіпа IV посилити гібралтарські укріплення.
Коли ж у листопаді 1700 року король Іспанії Карл II помер бездітним, розпочалася так звана Війна за іспанську спадщину. Англійський адмірал Джордж Рук вирішив захопити Гібралтар. Атака на місто почалася 1 серпня 1704 року після масованого бомбардування, морський десант узяв його в кліщі з півночі по перешийку і з півдня від мису Європа, і 4 серпня губернатор Дієго де Салінас погодився здати місто.
“Цікаве поєднання націй і одягу”
У 1713 році Війна за іспанську спадщину закінчилася. За Утрехтським мирним договором 13 липня 1713 року, Гібралтар (місто, фортеця і порт, але не материкові території) передали Британії “навіки, без винятків і перешкод”. Також договір вказував, що, коли Британія побажає відмовитися від Гібралтару, він повинен бути запропонований насамперед Іспанії.
Втрата Гібралтару й інших середземноморських володінь обурювала і іспанську громадськість, і монарха. Тому військові та політичні конфлікти довкола Гібралтару не згасали до початку 1783 року, коли сторони уклали перемир’я, що поклало кінець активному протистоянню, а переконання в неприступності міста відбилося у крилатому виразі “стійкий, як Гібралтарська скеля”.
За Утрехтським мирним договором, підписаним 13 липня 1713 року, Гібралтар передається Британії “навіки, без винятків і перешкод”.
Економічне значення Гібралтару змінилося з винайденням пароплавів та зміни торговельних шляхів у Середземномор’ї. Письменник Річард Форд, який відвідав місто в середині XIX століття, у своєму путівнику по Іспанії зазначав у Гібралтарі “цікаве поєднання націй і одягу”. За його словами, у цьому місті, що опинилося посередині між Європою, Азією й Африкою, кожна людина одягалася на свій лад і говорила своєю мовою, а все місто був антитезою іспанських міст: “усе в русі, всі поспішають, і єдиний бог Гібралтару — мамона (тобто бог багатства і земних благ)”. До кінця XIX століття жителі Гібралтару вперше були офіційно названі гібралтарцями.
Проте відносини Великої Британії з Іспанією залишаються для Гібралтару чутливим питанням. Скажімо, на референдумі 10 вересня 1967 року 12 138 жителів, або 99,6 % населення з правом голосу, проголосували за належність до Великої Британії; проти проголосували лише 44 особи. Але Іспанія далі пред’являла права на цю територію, і в 1969 — 1985 роках закривала кордон із нею. У 1989 році британський уряд оголосив, що зменшить штат військового гарнізону наполовину. Виведення наземних військ почалося в березні 1991 року, але морські й повітряні сили залишилися.
У 2002 році Велика Британія й Іспанія виробили проєкт угоди, за якою обидві держави могли б здійснювати спільне управління Гібралтаром, однак цьому варіанту противився уряд Гібралтару. Питання було винесено на референдум 7 листопада 2002 року, за результатами якого (17 000 голосів проти (98,97 %) і тільки 187 голосів за) пропозицію відхилили.
У серпні 2004 року в Гібралтарі відбулися святкування з нагоди 300-річчя переходу під британське володарювання, що викликало критику з боку Іспанії. У вересні 2006 року відбулися тристоронні переговори з участю Іспанії, Гібралтару та Великої Британії, в результаті яких підписано Кордовську угоду, завдяки якій спростився перетин іспано-гібралтарського кордону, поліпшилися транспортні й комунікаційні можливості.
29 травня 2016 року головний міністр Гібралтару, Фабіан Пікардо, оголосив, що країна готова порушити питання про спільний суверенітет з Іспанією у разі виходу Великої Британії з Євросоюзу, але наразі статус заморської території не змінився, і вирішувати це питання будуть самі гібралтарці.
Настя ГОРЛИЦЯ
