22 квітня 1915 року, незадовго до заходу сонця, над окопами біля бельгійського міста Іпр, де точилася кривава битва між німецькою і французькою арміями, повільно розгорнулася жовто-зелена хмара. Легкий східний вітер поніс її у бік позицій 20-го французького корпусу, де служили алжирські стрільці та канадські добровольці.
Спочатку солдати сприйняли дивний туман як димову завісу противника і почали готуватися до атаки німців. Проте вже за кілька хвилин тисячі з них лежали на землі й корчилися від болю. Отруйний газ хлор, з якого й складався дивний “туман”, обпікав органи дихання, спричинюючи токсичне ураження верхніх і нижніх дихальних шляхів. Солдати, уражені газом, падали, а ті, які постраждали менше, у паніці кинулися втікати. Однак багато з них потім вмирали від ускладнень унаслідок розвитку токсичного набряку легень.
Це була перша в історії масова газова атака, яка розгорнула нову сторінку у військовій науці. За 17 хвилин з 5730 балонів німецькі війська випустили 168 тонн отруйного газу. Хмара хлору просто випалила майже півторакілометрову ділянку лінії фронту з французького боку.
Наслідком газової атаки були 15 тисяч постраждалих, 5 тисяч загиблих, з ладу були виведені дві дивізії французької армії. А Друга битва за Іпр увійшла в історію як битва, де хімічний спосіб ураження супротивника став одним з основних.
Іпрська битва: хроніка подій та наслідки
Друга битва за Іпр (22 квітня — 25 травня 1915 року) стала частиною позиційної війни на Західному фронті. Німеччина, намагаючись прорвати оборону союзників, зосередила зусилля на фламандському місті Іпр — ключовому пункті в системі траншей Антанти. Проте класичні атаки піхоти не мали успіху через густу мережу окопів і кулеметні гнізда. Саме тоді німецьке командування звернуло увагу на експериментальну зброю — отруйні гази.
Фріц Габер.
22 квітня став переломним моментом. Німецькі вояки, захищені від дії хлору пов’язками, змоченими в соді, просунулися аж на 5 км, захопивши села Лангемарк і Пілкен. Однак нові газові атаки (24 квітня, 2 та 5 травня) виявилися не такими ефективними: вояки канадського підрозділу, використали пов’язки, змочені сечею, що дало їм змогу знизити кількість загиблих до 350 осіб.
На 25 травня 1915 року битва закінчилася без стратегічного успіху для Німеччини. Німецькій армії на чолі з герцогом Альбрехтом Вюртемберзьким не вдалося розвинути початковий успіх. Іпр залишився під контролем союзників, але світ усвідомив, що війна назавжди змінилася. Усього з квітня 1915-го по листопад 1918 року було проведено понад 50 німецьких газобалонних атак. Тоді ж проти німецьких військ союзники здійснили 150 англійських і 20 французьких пусків отруйних газів. Загальні втрати з обох сторін сягнули 105 тисяч осіб.
“Батько” хімічної зброї
За сценарієм газової атаки стояв Фріц Габер — німецький хімік, майбутній лауреат Нобелівської премії 1918 року (за синтез аміаку). На початку 1915 року він запропонував використовувати як зброю хлор, який до того вживався у виробництві барвників. Його логіка була жорстока, але практична: газ міг проникати в траншеї, де кулі були безсилі.
У своїх роботах з вивчення наслідків використання отруйних газів Габер зазначав, що вплив їх низьких концентрацій на людину протягом тривалого часу завжди має той самий ефект, що й вплив високих концентрацій протягом короткого часу — смерть. Він сформулював просте математичне співвідношення між концентрацією газу і часом його смертельного впливу. Це співвідношення відоме нині як “правило Габера”. При цьому вчений захищав хімічну зброю від звинувачень у тому, що її застосування негуманне, заявляючи, що смерть є смертю, незалежно від того, що її спричинило.
“Перевага газових боєприпасів у тому, що вони потрапляють за кожен пагорб”, — казав Габер. Він особисто керував Піонерським полком 35 — спеціальним підрозділом для хімічних атак, де служили майбутні лауреати Нобелівської премії Джеймс Франк, Густав Герц та Отто Ган.
Габер розробив систему балонного випуску хлору, який розсіювався за вітром. Під Іпром він розташував 5730 балонів, кожен з яких містив до 30 кг газу. Але його витвір мав і слабкі сторони: непередбачуваний вітер міг знести хмару назад, а обстріли союзників інколи пробивали балони, і німецький хлор вбивав німецьких солдатів. Проте спочатку — 22 квітня — все спрацювало ідеально: вітер з півночі поніс хлор прямо на ворога.
Після Іпру Габер працював над удосконаленням газової зброї. У травні 1915 року під Болімовом (Польща) він додав до хлору фосген — газ, який проникав крізь примітивні протигази. Результат: 9 тисяч отруєних росіян, 290 загиблих. До 1917 року німці використовували іприт (“гірчичний газ”), що спричиняв страшні опіки.
Проте кожна нова атака провокувала Антанту на розвиток засобів захисту військовослужбовців. Так, уже
10 травня 1915 року канадський капітан Клуні Макферсон з 1-го Королівського полку Ньюфаундленду подав на розгляд британському уряду перший протигаз — просочений хімічними речовинами для поглинання хлору фланелевий ковпак з окулярами, який у липні почав надходити у війська. Починаючи з 1916 року, респіратори стали стандартним спорядженням військових.
Як використання отруйного газу змінило війну
За оцінками істориків, за роки Першої світової від хімічної зброї загинуло 92 тисячі солдатів, ще 1,3 мільйона стали інвалідами. Хоча Габер наполягав, що гази “гуманніші” за снаряди (бо “швидше закінчать війну”), реальність була іншою: страждання жертв були довгими й болісними. Газети описували, як потерпілі помирали протягом кількох днів, захлинаючись рідиною з легенів.
Смерть від отруєння була страшною — різні речовини діяли по-різному, спричиняючи опіки або спазми чи сильну кровотечу. Часто смерть наставала не відразу — потерпілий довго мучився в госпіталі. Ті, що вижили, часто сліпнули, потерпали від ураження шкіри або внутрішніх органів.
За успішну газову атаку проти союзних військ Габеру дали звання гауптмана резерву німецьких військ. Серед тих, хто не поділяв радість воєнних перемог країни та успіхів Габера, була його дружина Клара. Вражена наслідками використання винаходу чоловіка, Клара, хімікиня з докторським ступенем, застрелилася з пістолета Фріца в саду їхнього будинку. Тіло знайшов 13-річний син Герман. Габер, діставши наказ вирушити на Східний фронт, навіть не зміг попрощатися з дружиною.
Після війни союзники занесли Габера до списку 900 воєнних злочинців. Він запустив бороду і втік до Швейцарії, набув там громадянство і оселився в місті Санкт-Моріці. Але за якийсь час союзники відкликали звинувачення проти Габера, і він повернувся до Німеччини, знову провадити хімічні досліди. У 1918 році за винайдення синтезу аміаку йому дали Нобелівську премію в галузі хімії. Зокрема, вчений довів, що аміак можна створити з водню та атмосферного азоту в умовах високих температур (600°С) та високого тиску (200 атмосфер), а також за наявності каталізатора.
Іронія долі полягала в тому, що вбивця тисяч солдатів своїм новим винаходом урятував від голоду мільйони людей, адже з аміаку виготовляли хімічні добрива, які відчутно збільшували врожайність сільгоспкультур. Втім сумна слава “батька хімічної зброї” переважала, і репутація Габера була безнадійно зіпсована.
У 1933 році Фріц Габер, який був з походження німець, змушений був емігрувати з Німеччини, де до влади прийшли націонал-соціалісти. Через рік він помер від серцевого нападу. А на початку 1940-х нацисти стали використовувати у таборах смерті отруйний газ “Циклон Б”, вбивши ним мільйони людей. До цього, у 1920-х, цей газ на основі синильної кислоти синтезувати вчені з лабораторії саме Фріца Габера.
Іван ГАВРИШ
