Його ім’я повернулося до читачів останніми десятиліттями. Богдана-Ігоря Антонича називають філософом-модерністом, язичником і християнином у поезії. Народившись на Лемківщині, живучи у часи польської держави, яка обмежувала доступ до знань українцям, Богдан-Ігор постав як незбагненний новітній співець України, її краси і духовності.
Дитинство Богдана минало в селі Новиця, що на Лемківщині. Батько був місцевим священником, мати Ольга Волошинович — родовитою попівною. Тож можна припустити, що єдиний син подружжя зростав у любові й опіці. Справжнє прізвище священника — Кіт, його він змінив на Антонич ще до народження сина.
За спогадами Богданової няньки, хлопчик змалечку тягнувся до знань та поезії. Вона читала йому вірші, які той уважно слухав, просив прочитати ще та рецитував напам’ять. Богдан-Ігор міг годинами просиджувати у батьківській бібліотеці, гортаючи сторінки, розглядаючи ілюстрації. Через слабке здоров’я початкову освіту здобував удома. З дитинства хлопець ріс серед карпатських гір, природи, напоєної чистим повітрям, любив спостерігати за польотом птахів, бігом хмаринок по небу. Усі свої враження згодом він викладе у геніальних віршах.
Майбутня наречена поета, Ольга Олійник, залишила багато спогадів про нього. Вона характеризує батьків поета як добрих і чесних людей. “Жили погідно, правдивим щастям для них був єдиний син. До речі, слід згадати, як батьки Богдана оповідали мені про його дитячі літа. Не належав він до “чудесних” дітей, хоч вірші укладав вже дитиною. Велика заслуга в цьому няні (це була молода дівчина, не пам’ятаю її імені), яка дуже любила “вірші” і часто читала дитині, а багато поезій Шевченка знала напам’ять. Співала залюбки пісні, яких знала без ліку, і чудово оповідала казки. Може, тому й малого хлопчика незмірно цікавило усе, що діялось за вікном. А там… шумлять дерева, співають пташки, шумить зелень”.
У 1914 році, коли вибухнула Перша світова війна, Лемківщина перетворилася на арену бойових дій між австро-угорською і російською арміями. Родина Антоничів змушена на рік виїхати до Відня — столиці Австро-Угорщини. Там сталася пригода, яка давалася взнаки протягом усього життя. Гуляючи з матір’ю в парку, Богдан загубився, але сам знайшов дорогу додому, заледве уникаючи загибелі під колесами автомобілів.
“Все елегантно по-модному одягнений в ясних костюмах. Був лагідний, спокійний, мовчазний, не любив гуртів, держався одиноко, самітньо”.
Після відступу російських військ родина повернулася додому, але вже за кілька років їх спіткала нова біда. Антонича-батька заарештували за проукраїнську позицію. Рятуючись від польських репресій, мати зі сином вирушила до свого брата в Чехословаччину. У 1920 — 1928 роках Антонич здобував середню освіту в класичній гімназії міста Сянок. Основну увагу там приділяли вивченню латини, грецької, німецької, польської мов. Богдан-Ігор був одним із найкращих учнів, учився тільки на “добре” і “дуже добре”.
Богдан-Ігор Антонич серед студентів Львівського університету — у другому ряду перший ліворуч.
Після закінчення гімназії Богдан-Ігор восени вступив до Львівського університету на філологію. У той час це був справжній центр науки. Там навчався Іван Франко, викладав професор Михайло Грушевський. Але це все залишилося в минулому, у роки студіювання хлопця не було жодного професора-українця.
В університеті Богдан знову проявив свої найкращі здібності. Про любов Антонича до книжки згадувала Ольга Олійник: “В тому часі [гімназійнім] багато читає і призбирує вже чималу бібліотеку. Не було для нього більшої приємності, як нова, добра книжка. Не пропускає жодної нагоди, щоб її придбати. Обертає всі гроші, що їх одержує від батьків — як студент на свої витрати, як поет — гонорари, що їх вряди-годи дістає за свої твори, зрікається багато дечого, а може навіть і всього задля книжки”.
Йосип Шемлей, лектор української мови у Львівському університеті, який працював асистентом професора Я. Янува, згадував: “Що це за студент сліпає раз-у-раз над “Словником Грінченка”? Використовує час, коли в робітні немає сливе нікого, і з великою запопадливістю та з поспіхом, як той селянин, що копає восени картоплю, щоб її зaсуха зібрати, виписує потрібне собі у зшиток? Просить дозволу — користати поза приписаними годинами, називає себе “Антонич”.
Саме у студентські часи Антонич заявляє про себе як про поета непересічного обдарування. Він активно спілкується з різними людьми, які займаються культурною діяльністю, та здобуває авторитет і повагу. Майбутній письменник виявляв особливе зацікавлення українською мовою і літературою (пізніше цілеспрямовано студіював українську літературну мову, нею писав свої вірші та інші твори, українською літературою цікавився постійно), а проте для навчання він обрав славістику.
Опубліковані спогади про письменника засвідчують: крім успішного навчання на славістиці (гуманітарний факультет), він брав активну участь у роботі гуртка україністів. Цей гурток збирав усю тодішню творчу, національно орієнтовану молодь. Обговорювали проблеми літератури та мистецтва, виступали з рефератами, читали власні твори.
У 1933-му Богдан-Ігор закінчив університет і тоді ж став членом Асоціації Незалежних Українських Митців. Його стаття “Національне мистецтво” стала творчою програмою, якій він був вірний до самої смерті. Вона дивує надзвичайно сучасним баченням провідних проблем мистецтва і не має аналогів у нашому літературознавстві.
Членкиня гуртка Катря Матейко так описувала Антонича: “Все елегантно по- модному одягнений в ясних костюмах. Був середнього росту, синьоокий, темноволосий і короткозорий. Ходив в окулярах. Був лагідний, спокійний, мовчазний, не любив гуртів, держався вбільшості одиноко, самітньо”.
Перший свій вірш поет опублікував 1931 року в пластовому журналі “Вогні”. Виступав з доповідями про українську та чужі літератури, робив переклади, писав рецензії, публікував сатиричні фейлетони та пародії, у яких виявив гостру дотепність. Вів літературну хроніку в часописі “Дажбог”.
Антонич цілеспрямовано студіював українську літературну мову, нею писав свої вірші та інші твори.
1934 рік був позначений ще однією подією. Богдан-Ігор Антонич видав другу ліричну збірку – “Три перстені”. Вона поставила автора на один щабель із видатними західноукраїнськими митцями. Сама збірка була наповнена зрілою філософією автора, водночас поєднувала в собі юнацьку безпосередність закоханого у життя героя. Багатогранність поетичного слова принесла авторові визнання, захоплення й премію Товариства українських письменників та журналістів імені Івана Франка.
Антонич пробував свої сили й у прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новела “Три мандоліни” та великий фрагмент повісті, що мала називатися “На другому березі”. Він склав лібрето до опери “Довбуш”, що її мав написати Антін Рудницький.
За чотири роки активного творчого життя він підготував до друку чотири збірки, пробував себе у прозі. Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику, мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, особливо малярство, дуже вплинули на його лірику.
Музою Богдана-Ігоря Антонича була наречена Ольга Олійник. Та до весілля так і не дійшло. Батьки Антонича не були прихильні до дівчини. Причина проста і стара як світ — бідна. А ще втрутився фатум…
На початку червня 1937-го самопочуття Антонича стало різко погіршуватися. З’явилися болі в животі, але Богдан-Ігор все відкладав візит до лікаря. І вже коли біль став нестерпним, 27-літнього чоловіка відвезли до лікарні, там у нього діагностували запалення черевного відростка, іншими словами — апендицит. Потрібна була термінова операція, але вагання молодого поета мало трагічні наслідки.
Помер Антонич у розквіті сил на 28-му році життя. Після перенесеного апендициту та запалення легень перевтомлене тривалою гарячкою серце не витримало.
Похований Богдан-Ігор Антонич у Львові, на Янівському цвинтарі.
Марія КОСТЕЦЬКА
