16 червня 1923-го через Дністер, що був кордоном між Румунією і Радянським Союзом, переправлявся український отаман Юрій Тютюнник із кількома соратниками. Під час переправи в човні люди, яким він довіряв, оглушили його ударом рукоятки револьвера (за іншою версією — веслом) і, діставшись берега, передали в руки більшовицької спецслужби. Так потрапив у полон генерал-хорунжий армії УНР, чиє ім’я було оточене ореолом слави та героїзму.
Юрко Тютюнник — один із символів Української революції 1917 — 1921 років. Він брав активну участь у визвольній боротьбі, встигнувши, щоправда, повоювати і в лавах червоних, і в складі повстанських формувань, і в Дієвій армії УНР. Чого вартий лише його багатокілометровий рейд Правобережною Україною по тилах більшовиків та денікінців. У грудні 1919 року Тютюнник був одним з керівників Першого Зимового походу військ УНР, який він відбув від першого до останнього дня. Згодом вирушив у Другий Зимовий похід запіллям більшовиків, який, проте, закінчився невдачею.
Сучасники вказували на непростий і трохи авантюрний характер Юрка Тютюнника. Зокрема, дорікали йому мінливістю, несформованістю політичних поглядів та марнославством. Як згадував соратник генерала по службі в армії УНР підполковник Михайло Середа, Тютюнник любив порівнювати себе не з абиким, а зі самим Наполеоном Бонапартом. Його портрет Тютюнник завжди чіпляв над дзеркалом у кожній кімнаті, де йому доводилося квартирувати. “Підчас праці, зупинивши очі на дзеркалі, Тютюнник порівнував будову свого обличчя з обличчям французького імператора. Дзеркало мало якусь чарівну прикмету залишати його в переконанні про деяку подібність між ним і Наполєоном”, — писав Середа.
Інколи отаман спеціально кликав свого ординарця Василя і питав у нього, на кого він, Тютюнник, схожий. Молодий вояк, знаючи, як догодити командирові, завжди вказував на того “генерала”, що висів на стіні. У відповідь задоволений Тютюнник дякував ординарцеві за його спостережливість і за гарну службу обіцяв надати хлопцеві офіцерське звання.
Честолюбність молодого Тютюнника (а на час початку Української революції йому було всього 26 років) врешті обернулася проти нього. Після того як українські національно-визвольні змагання закінчилися невдачею, Юрій Тютюнник опинився в еміграції. Він жив у Тарнові та Ченстохові (Польща), де розташовувалися табори інтернованих вояків Армії УНР. На вказівку Петлюри отаман сформував та очолив Партизансько-повстанський штаб, який мав розпалювати полум’я антирадянської боротьби на території України, зайнятої більшовиками.
Група старшин Генерального штабу Армії УНР у таборі українських інтернованих вояків у Каліші (Польща). Фото 1921 року.
1922 року радянські спецслужби вдалися до спецоперації, що стала фатальною в житті Тютюнника. Вони заслали до емігрантів своїх агентів, котрі взялися запевняти Тютюнника, що в Україні люди втомилися від радянського панування і готові повстати проти більшовиків. Все це відбувалося в рамках спецоперації ГПУ під назвою “Синдикат-4”. Так, агент Йосип Добротворський упродовж тривалого часу виконував обов’язки помічника Тютюнника, а агента Григорія Заярного генерал узагалі мав за свого товариша. Цим двом отаман довіряв, вони виконували важливі доручення і знали про всі його дії та плани. Згодом Заярний брав участь у чекістській операції із захоплення Тютюнника.
Саме Заярний привозив Тютюнникові з України листи, які були власноруч написані його друзями, соратниками і штабістами. Крім того, він переконував генерала, що в Україні от-от вибухне повстання, яке очолить “Вища Військова Рада”, і що повстанці чекають тільки його. Спершу Тютюнник поставився до цієї інформації недовірливо. Однак коли зрадник привіз генералу листи від його дружини, той згодився поїхати в Україну. Ще одним чинником, через який Тютюнник зважився на цю авантюру, стали погрози псевдоповстанців, що у разі відмови повернутися на Батьківщину вони зречуться його і публічно про це оголосять.
Агенти ГПУ запевняли Тютюнника, що в Україні люди готові повстати проти більшовиків і що вони чекають лише його.
Під час переходу через Дністер, коли отаман намагався встановити зв’язок із підпіллям в Україні, він потрапив у пастку чекістів. Арешт Тютюнника мав для більшовиків велике символічне значення. Адже він був не просто колишнім командиром Армії УНР, а й авторитетним воєначальником, чиє ім’я залишалося популярним серед селянства і колишніх вояків. Радянська влада запопала у свої руки людину, чия діяльність справді могла привести до нового повстання. Його перевезли до Харкова, тодішньої столиці УСРР, і розпочали слідство.
Всупереч найгіршим побоюванням комуністи відразу не розстріляли Тютюнника, навпаки, запропонували пристати на їхній бік у протистоянні з владою УНР, знаючи про погані взаємини його і Петлюри. Тривалий час він відмовлявся від співпраці з радянськими органами, але тоді чекісти влаштували йому побачення в камері з дружиною і малою донькою з ультиматумом: або покаянний лист, або всім смерть. Відтак від свого імені 15 серпня 1923 року Тютюнник оприлюднив звернення “До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції”. Загалу повідомили, що він добровільно перейшов на бік радянської влади.
Після звільнення оселився у Харкові, працював у ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) сценаристом. Разом з Олександром Довженком та Майком Йогансеном колишній генерал армії УНР став співавтором сценарію фільму “Звенигора”. Зблизився із членами літературного об’єднання ВАПЛІТЕ. Знявся у пропагандистському художньо-документальному фільмі “П. К. П.” (“Пілсудський купив Петлюру”), де зіграв самого себе.
Проте спокійне життя тривало недовго. 12 лютого 1929 року Юрка Тютюнника заарештували вдруге, звинувативши в “пропаганді українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу”. 3 грудня того ж року Колегія ОДПУ винесла вирок: “Тютюнника Юрия Иосифовича — Расстрелять. Приговор не приводить в исполнение до особого распоряжения”.
Після смертного вироку майже рік повстанського комендира більшовики тримали за гратами. Лише 20 жовтня 1930 року вирок було виконано. Життя генерал-хорунжого армії УНР та легендарного повстанського отамана Юрія Тютюнника обірвалося у внутрішній тюрмі московської Луб’янки.
Іван ГАВРИШ
