Газета "Експрес" розпочала спецпроект “Шістдесятники. Люди-промені”. Перший текст із серії розповідав про те, як сьогодні живе Валерій Шевчук — класик української літератури, автор 170 книжок.
Люди, яким ми присвятили цей проект, — ті, чиї характер, воля, жертва дали Україні шанс не розчинитися у радянському болоті.
Наша нова розповідь про Галину Севрук. Вона народилася у Самарканді (Узбекистан) в родині українців. Зростала в Україні, у 1960-ті була учасницею Клубу творчої молоді. Дружила з художницею Аллою Горською, поетами Іваном Світличним, Василем Стусом, допомагала у поширенні забороненої літератури. Творила вітражі, мозаїки, панно за мотивами українського фольк- лору та історії, творчості Тараса Шевченка, Лесі Українки... Однак на українську мову перейшла лише в 40 років — тоді відчула, що без цього не зможе називатись українською художницею.
У 1968 році мисткиня підписала лист-протест до керівництва СРСР проти репресій інтелігенції. Цей підпис коштував багато — Галину Севрук виключили зі Спілки художників, а її роботи 20 років не хотіли бачити в жодному виставковому залі.
...Заходжу до Галини Сильвестрівни, аби супроводити її до церкви. Її двокімнатна квартира — у багатоповерхівці навпроти Міністерства оборони України. “Два місяці тому впала важко, ще ніколи так не падала”, — зітхає жінка. Вона — у квітчастій довгій сукні, волосся закручене в пучок. Складає до маленької чорної сумочки гаманець, окуляри, мобільний телефон. Бере дрібні гроші на милостиню. “Маєте можливість допомагати іншим? Яка у вас пенсія?” — запитую. “2500 гривень. Мені отак вистачає”, — Галина Сильвестрівна піднімає руку вище голови.
У вітальні Галини Сильвестрівни — близько 50 творів мистецтва.
"У 80 років я пішла на пенсію, перестала ліпити, бо не було де, — розповідає. — Працювала в керамічній майстерні в Національному заповіднику “Софія Київська”, та її вже немає...”
Йдемо. Жінка спирається на паличку, часто перепочиває. У бесіді дорогою до церкви згадує дитинство.
“У 1930 році, коли мені був рік, ми переїхали до Харкова, батька туди перевели на роботу, — згадує Галина Сильвестрівна. — Там нас і війна застала. Ми помирали з голоду. З мамою збирали картоплю, що залишилась на полі.
Мама багато розповідала про мого прадіда Івана — архітектора, що побудував близько 30 церков у Києві. Його брат Василь відвідав 29 країн світу, залишив спогади. У нас у сім’ї було дві реліквії — ці спогади та велика Біблія, подарована моєму діду. Він був юристом у знаменитій справі Бейліса (сфабриковане звинувачення єврея у вбивстві християнського хлопчика. — Авт.). Біблія була у футлярі з червоного дерева. Ми з сестрою любили її роздивлятись. Та, на жаль, під час голоду в Харкові мама проміняла книгу на дві паляниці”.
Витираючи вологі від сліз очі, жінка продовжує розповідь: “Тікаючи від німців, наша сім’я розділилась — я з батьком у Шишаки Полтавської області, а мати з сестрою подалась у Чернігівську область.
Я хотіла до мами. Батько мене не пускав. “Буду запирати в хаті”, — казав. І я втекла шукати маму. У 12 років босонога пройшла 50 кілометрів. Знепритомніла біля Полтави...”
Біблія була у футлярі з червоного дерева. Ми з сестрою любили її роздивлятись. Та, на жаль, під час голоду в Харкові мама проміняла книгу на дві паляниці.
Дівчинці пощастило: люди допомогли їй дістатися до Харкова, до тітки, а звідти — і до матері. Згодом до них приїхав батько та забрав у Шишаки. Та село у 1944 році спалили німці. Родина оселилася у Чорнухах Полтавської області.
“Моя старша сестра гарно малювала, у мене здібностей було менше, втім я все одно робила це із задоволенням. І рвалася до Києва. Відчувала, що реалізую там потенціал”, — каже пані Галина. У столиці Севруки житла не мали. 12 років мешкали у монастирських келіях. Аж у 1959-му переселилися до теперішньої квартири.
“У 1960-х роках відбулось моє становлення, осмислення мого життя та країни, в якій живу, — згадує Галина Сильвестрівна. — Мама все життя спілкувалась російською. Та я зрозуміла, що художник не може не знати мови, історії, культури рідної країни. Разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко почала вчити українську. Нам Леоніда Світлична (дружина письменника Івана Світличного) давала писати диктанти”.
Повний репортаж читайте в новому номері друкованого формату газети "Експрес".
