28-річний Сашко родом із Закарпаття. Колись він був у вуличній банді, яка грабувала людей, згодом утік з дому... А потім зміг заснувати популярний бренд наплічників. Про перипетії свого життя, падіння і злети Сашко погодився розповісти читачам “Експресу”.
— У тебе — непросте минуле. Розкажи про це, будь ласка.
— Я ходив до школи до сьомого класу. Потім потрапив у банду і забув про навчання. Там було рабство — молодші мали приносити старшим гроші на гральні автомати чи “траву”. Я був серед молодших, тож мусив відбирати гроші в людей. Якби лишився там, нині вже був би серед старших.
— Знаю, що в тебе є судимість...
— Так, за розбій. Нас було декілька, один хлопець підбігав до жінки, обхоплював її, другий забирав сумку чи ще щось цінне, інші стояли “на шухері”. Нас упіймали, тепер маю судимість.
— Шкодуєш про це?
— Так, це пляма на все життя. Але тоді не міг нічого вдіяти. Мама й досі не вірить, що я був у банді, думає, що вигадую.
— Як усе було далі?
— В один момент вирішив утекти (бо більше не міг витримувати такого життя), сів у поїзд, потрапив до Львова.
Деякий час жив у будинку біля вокзалу на сходовому майданчику, між верхнім поверхом і горищем, де не було ні вікон, ні дверей.
— Як рідні відреагували на твоє зникнення?
— Мама не подавала в розшук через мою судимість. Я і сам боявся, що мене впіймають і “навішають” усього, оскільки “ти, певно, крав, бо був безхатченком”...
— Що стало поштовхом до змін?
— Якось знайшов у смітнику “Новий Заповіт”, взявся читати. Це був мій перший крок до Бога. Потім став ходити на безплатні обіди, які організовувала релігійна спільнота, слухав проповіді. До речі, як кидав курити, віра мені допомогла. Коли апостол Петро йшов по воді, він вірив, що може йти. І я вірив, що зможу кинути, якщо захочу.
Знаю, Бог є, відчув це на собі. Все, чого просив, отримав. Усе!
— Як ти почав нове життя?
— Якось дізнався про організацію, де дають прихисток безпритульним. Отримав посаду адміністратора соціального гуртожитку, хоч не мав навичок роботи. Це мені допомогло повірити в себе, бо з дитинства заклалось у голові: “ти двієчник, злодій, без освіти”...
Потім мене скерували в літню школу, щоби навчився працювати з командою, організовувати робочий процес. Щодня з 9-ї ранку до 8-ї вечора слухав лекції. Це був космос, здавалося, мене навіть мозок болів. А через якийсь час отримав можливість полетіти в Америку, аби здобути нові знання у професії.
— А покликання своє як знайшов?
— Спершу влаштувався робити корпусні меблі, потім пішов перетягувати м’які меблі, там нас вчили шити. Згодом ця робота остогидла. Хотів займатись чимось творчим, став шити одяг, але, як то кажуть, не пішло.
Якось вирішив пошити собі наплічник. На тканину не було грошей, тож почав щось “ліпити” з відрізків, із того, що купляв на секонді. І відчув, що мені це подобається. Коли мене попросили продати наплічник, зрозумів, що цим можна заробляти.
Півроку працював сам. Потім подруга допомогла написати бізнес-план, я отримав грант. Придбав три швейні машинки, взяв людей на роботу. Спершу за наплічник брав 500 гривень, грошей хіба що на їжу вистачало, і то не завжди. А треба було купувати тканину, фурнітуру, зарплату виплачувати. Вліз у борги...
Щодня мав можливість піти на іншу роботу й заробляти гроші, як усі. Але мене мало цікавили фінанси. Тому шив наплічники, на які іноді знаходились покупці. Це було більше хобі, ніж робота.
Заробляти ж почав лише останні півроку. Тепер багато працюю над брендом, придумую нові моделі, покращую їх функціональність, тестую. За день ми робимо 3 — 4 наплічники. Почали шити бананки, жіночі сумки. Плануємо з командою (нас четверо) придбати ще одну швейну машинку.
Тепер я кайфую від того, що роблю. Переконаний, талант є в кожного, просто треба його знайти в собі. Треба багато чим пожертвувати, не все одразу вдається, це дуже довгий процес.
— У тебе на зап’ястку — тату зі швейною машинкою...
— Так, швейна машинка — це те, що врятувало мені життя. Коли було погано, всередині — пустка, я сідав і шив. То була моя арт-терапія.
На шиї тату — ієрогліф, який перекладається як “повага”. Вважаю, до всього навколишнього світу треба ставитися з повагою, намагаюсь любити тих, хто мене не любить, або хоча б не відповідати негативом.
— Ти дуже змінився, якщо брати до уваги твоє минуле!
— Знаєте, вперше я зрозумів, що змінився, коли знайшов “Айфон” і віддав його власникові, хоч і була спокуса залишити телефон собі. Винагороду пропонували, не взяв, інакше б цей вчинок втратив сенс.
Ще якось до мене підійшли підлітки й попросили купити їм випивку. Я відмовив, хоч раніше сам був таким, як вони.
— В одному зі своїх постів ти зізнався, що хочеш знайти свою половинку...
— Хотілося б. Але багато хто каже, що я неправильно мислю, бо постійний вогонь і запал у стосунках — це ілюзія, такого не буває, хіба що у фільмах.
Пропонуємо вам також прочитати текст про зірку 90-х, яка 25 років тому виїхала у США, і нещодавно повернулася в Україну.
