Центр реабілітації від залежностей, який я відвідала, в селі Добрівляни на Львівщині. Сюди приїжджають
люди з різних куточків України, аби дати собі шанс на краще життя. Центр був створений у 2004 році за підтримки УГКЦ та благодійного фонду “Карітас”.
Територія реабілітаційного центру — це три великі корпуси, поряд будують ще один. На вході до центрального приміщення мене зустрічає 35-річний Ростислав Бейщак — заступник директора центру та психотерапевт. Чоловік працює тут сім років.
“Центр вміщує приблизно сотню людей, — розповідає Ростислав Бейщак. — Поділяється на основні корпуси: жіночий, чоловічий та змішаний (в ньому живуть зазвичай жінки з дітьми). Загалом, станом на сьогодні зайнято приблизно 85 місць. Більшість — чоловіками. Найстаршому нашому клієнтові на момент звернення до нас було 70. У цьому віці він вирішив, що хоче змінити своє життя. Пройшов повний курс терапії, поборов алкогольну залежність і нині допомагає робити це іншим”.
Найчастіше до центру звертаються люди у віці 35+. “Приблизно в цей час залежні починають аналізувати свій стиль життя, усвідомлюють його наслідки і роблять спробу щось змінити”, — додає чоловік.
Попри те, що центр заснувала Українська греко-католицька церква, тут можуть боротись із залежністю люди будь-яких віросповідань чи не релігійні. “Головне — бажання змінитись”, — каже психотерапевт і додає, що працювати з людьми, які не вірять у життя без спиртного, наркотиків чи інших залежностей, — дуже важко.
“МРІЮ ПОВЕРНУТИСЬ ДО ДРУЖИНИ”
Разом із Ростиславом іду знайомитися з підопічними центру. Перший, кого зустрічаємо, — 37-річний Володимир. Він залежний від наркотиків.
“Я брав участь в АТО, захищав Луганський аеропорт, там отримав чотири поранення, — каже чоловік. — Було дуже важко... Тоді я взявся за наркотики, які пробував уперше ще в юності. Згодом у мене стався інсульт, паралізувало правий бік. Через залежність я посварився з дружиною. Мабуть, тоді й зрозумів, що треба щось змінювати. Але самотужки звернутись у центр реабілітації мені не вистачало сили.
Сюди мене привезла сестра. Я не знав, куди їду. Скажу чесно, щасливий, що вона це зробила. Я вже пройшов майже увесь шлях реабілітації. Мрію помиритись з дружиною і щасливо жити далі”.
Володимир каже, що серед його побратимів чимало мають алкогольну залежність. “Усім їм бажаю одужати й зрозуміти: ні алкоголь, ні наркотики не можуть вирішити ваших проблем. Тільки ви самі”, — каже він.
“ЧЕРЕЗ ПИЯЦТВО Я НАБРАЛА 20 ЗАЙВИХ КІЛОГРАМІВ”
У жіночому відділенні саме час відпочинку. П’ятеро мешканок центру читають книги у холі. Одна з них — Ольга з міста Суми. Їй 56 років. У центрі живе вже п’ять з половиною місяців.
“Усе почалось із розлучення з першим чоловіком. Я покинула його заради іншого, який, як я думала, — кохання всього мого життя, — розповідає Ольга. — Я не надавала значення тому, що він любить випити. І випивала разом з ним. Спочатку — багато слабоалкогольних напоїв. Під їхньою дією почувалася розкутішою, привабливішою. А потім я й не помітила, як ми перейшли на міцний алкоголь. У великих кількостях. Через такий спосіб життя я й незчулась, як набрала понад двадцять кілограмів надмірної ваги, стала не такою привабливою, як раніше. Чоловік сказав, що я вже не та, залишив мене. Тоді я ще більше заглибилась в алкоголізм — через відчуття, що я нікому не потрібна. І так тривало 15 років”. До реабілітаційного центру Ольгу доправили її діти від першого шлюбу.
“Одного дня вони приїхали додому, побачили мене в напівмертвому стані й вирішили відвезти сюди, — каже жінка. — Я не пручалась, адже відчула — час дати собі шанс на краще життя. Не хочу, аби моє минуле формувало моє майбутнє. Тепер це мій девіз”.
“РАНІШЕ Я ВЗАГАЛІ НЕ ЦІКАВИЛАСЬ СПИРТНИМ”
56-річна Люба — колишня вчителька. Її історія залежності почалась, коли помер чоловік.
“Я не могла змиритися з втратою, відчувала самотність. Стала шукати заспокоєння у чарці, — каже вона. — А до того часу я до алкоголю була байдужа. Десь могла трішки випити, але вкрай рідко. І ось після смерті чоловіка я залишилась жити геть сама, адже діти жили окремо. Випивала, аби згаяти дні. Так тривало п’ять років. Мене теж сюди привезли діти”.
Після смерті чоловіка я залишилась жити геть сама, адже діти жили окремо. Випивала, аби згаяти дні.
“У 14 Я ЗВ’ЯЗАЛАСЬ ІЗ ПОГАНОЮ КОМПАНІЄЮ”
Поруч із Любою сидить 35-річна Тетяна з Житомира. Жінка живе тут з піврічною дівчинкою. Має ще трьох дітей. “З алкоголем я почала товаришувати в підлітковому віці, — розповідає Тетяна. — Коли було 14, зв’язалась із поганою компанією. Там і спробувала спиртне. Спочатку мені не сподобалось, та задля того, аби бути своєю у товаристві, пила ще. Ми в компанії тільки так і відпочивали, бо що ж це за зустріч, якщо не хильнути?”
Потім жінка одружилась, створила сім’ю. Але залежності так і не позбулася. “Я приїхала сюди заради дітей, — каже вона. — Вже три місяці я не вживаю спиртного зовсім. До своїх друзів повертатись не планую. Вони мене просто не зрозуміють, скажуть, що дурненька. Зате тут, у центрі, знайшла однодумців, які розуміють мене, як ніхто”.
До речі, у центрі біля кожної кімнати є дзвінок — якщо комусь із мешканців хочеться виговоритись, слід натиснути його. Тоді у спеціальній кімнаті збирається група підтримки для цієї людини. “Буває, навіть уночі підіймаємось з ліжок, аби вислухати одне одного”, — кажуть тут.
“Я ХОТІВ БУТИ СУПЕРЕФЕКТИВНИМ У РОБОТІ”
Дорогою до наступного корпусу помічаю кількох людей на футбольному майданчику, які ганяють м’яча. Пан Ростислав розповідає, що, крім футбольного майданчика, на території є ще спортзал, волейбольне поле, боксерська зала.
Футбол — одне з улюблених спортивних занять мешканців у реабілітаційному центрі.
На кухні наступного корпусу порається 33-річний Василь. Він має залежність від наркотиків та алкоголю.
“Я працював у сфері медіа. Спочатку лише випивав, аби зняти напругу після робочого дня, — розповідає чоловік. — А потім перейшов на наркотики — відчув, що завдяки ним я краще працюю. Зокрема, мені вдавалось мало спати й виконувати більше завдань. Але разом із таким темпом життя я втрачав здоров’я. Саме через це вирішив зупинитись. І прийшов сюди”.
“МЕНЕ ЗРАДИЛА ДРУЖИНА”
До кухні заходить 46-річний Олег. Ділиться своєю історією.
“Я воював. На фронті було непросто. А тут ще й, як грім серед ясного неба, — інформація про те, що мене зраджує дружина. По приїзду додому я зайшов до будинку, побачив, що він абсолютно порожній — без меблів, техніки. Жінка від мене пішла, усе забрала. З горя я став пити. Не думав, що це залежність, поки не усвідомив, що вживаю щодня, і дуже багато”.
ВІД ЗАБОРОНИ КОРИСТУВАТИСЬ ТЕЛЕФОНОМ ДО ВИПУСКНОГО ПЕРЕД ЛІКАРЯМИ
Терапевт Ростислав Бейщак розповідає, як саме в центрі лікують алкозалежних.
“Наша терапія складається з чотирьох етапів, під час яких залежні працюють із психотерапевтами. Кожен із них триває півтора-два місяці. Перший — найважчий — етап прийняття ситуації, розуміння, що ти залежний/залежна. У цей час людям заборонено користуватись телефонами чи іншими засобами зв’язку, аби не було спокуси із зовнішнього світу повертатись до старого життя”, — пояснює терапевт.
Психотерапевт Ростислав Бейщак раніше був волонтером організацій, які допомагали людям із залежностями.
Другий етап — нова соціалізація, коли особа знаходить для себе якесь заняття у центрі, аби відчути себе важливою частиною спільноти. Залежні в центрі стають бібліотекарями, кухарями, відповідальними за прибирання тощо.
На третьому етапі людина вже може користуватись засобами зв’язку, за потреби виходити в місто, їздити на
екскурсії. Залежні мають два вихідні, які вони самотужки планують, а потім розповідають про те, як провели час.
Четвертий етап — фінальна підготовка людини до самостійного виходу в соціум, до нового життя. “На цьому етапі люди пишуть випускні роботи про свої плани на майбутнє, які захищають перед психотеравтами та іншими жителями центру, — каже пан Ростислав. — У день випуску ми влаштовуємо свято!”
До нас приєднується Златослава Філь, психологиня реабілітаційного центру. Вона розповідає, що найважче в її роботі — знаходити спільну мову з узалежненими. “Але спілкуючись, ми відкриваємось одне одному. У кожного — своя історія залежності і свій шлях боротьби з нею”, — каже дівчина.
Златослава додає, що під час карантину, коли робота центру була на паузі, їм вдалось відкрити безплатну гарячу лінію з протидії узалежненню. Вона працює й досі, цілодобово.
“Якщо у вас проблеми із залежностями й ви не можете впоратись самотужки, хочеться проконсультуватись або виговоритись — звертайтесь 080-060-00-35”, — каже психологиня.
А мій візит до центру завершується. Ловлю себе на думці, що відчуваю повагу до кожного з тих, хто не опустив руки перед алкогольною та наркотичною залежністю. Бажаю цим людям швидкого одужання!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також дві історії про нескореність
