Херсон окупували у перші дні війни. Спочатку люди збиралися на мітинги з українськими прапорами, скандували рашистам “Домой!”, ігнорували точки роздачі гуманітарної допомоги від росії. Втім рашисти не забралися з міста. Тепер тут скрізь висять російські прапори, а життя перетворилося на пекло...
32-річна Олександра жаліється: більшість продуктів привозять із Криму і продають дуже дорого. “Наприклад, літр молока коштує 50 гривень, 5 літрів олії — від 400 гривень і вище. Кілограм свинини 250 гривень, — каже жінка. — Курятини спершу взагалі не було, а нещодавно почали завозити по 130 грн за кілограм. Найдешевший хліб від 20 гривень. При цьому дефіцит — в усьому. Майже всі магазини закриті. Люди почуваються наче в клітці”.
Олександра мешкає в районі Острів. Щоб дістатися до найближчого магазину, який працює, потрібно пройти пост російських військових. “Вони перевіряють усе — навіть особисте листування в телефоні, — каже жінка. — Якщо знайдуть щось, як їм здається, підозріле — забирають до фільтраційного табору. А звідти, як відомо, не всі повертаються”.
30 квітня у Херсоні зник інтернет та мобільний зв’язок. “Відрізаними від світу ми прожили до 4 травня. Тоді телефони можна було використовувати хіба для того, щоб глянути, котра година, — розповідає Олександра. — Ми навіть не могли повідомити родичам, що живі...” Уже згодом запустили інтернет російського провайдера.
38-річний Костянтин також живе у Херсоні. Він каже: люди в місті зрозуміли, що почалася масштабна війна, ще в ніч на 24 лютого. Звуки стрільби з боку Антонівського мосту було дуже добре чути. “Тоді всі сиділи у підвалах. Ми далі чуємо вибухи, але тривогу росіяни не оголошують”, — розповідає він.
Місцеві кажуть, що окупанти почуваються у місті, як у себе вдома. “Ходять будинками, ставлять мітки на квартирах, де ніхто не живе, — продовжує Костянтин. — Не можу впевнено стверджувати, навіщо це. Можливо, для перепису, який вони анонсували”.
46-річний Ярослав з дружиною мешкає в Скадовському районі Херсонської області. “У багатьох людей закінчилися гроші, вони не мають, на що жити, — жаліється чоловік. — Пенсії поки що виплачують від України, і це тішить. Але ціни на все дуже високі”.
Гуманітарну допомогу тепер ввозять тільки окупанти. Місцеві переконують: майже ніхто її не бере. “Хіба літні люди, які справді не мають що їсти. На по- чатку війни українці привозили допомогу, то всі бігли по неї, як на свято”, — згадує Ярослав.
Чоловік працює в Миколаєві, тож змушений час від часу долати 11 постів окупантів, щоб дістатися до місця роботи. “Боїмося їхати, бо не всі доїжджають. Деяких забирають з невідомих причин, і що з ними роблять, ми не знаємо, — каже він. — Це дуже страшно”.
Ярослав каже: чого нині всім хочеться найбільше — повернути довоєнний мир та спокій. Втім, попри те, що їхньому життю щодня загрожує небезпека, люди не хочуть покидати рідне місто, кажучи: “Тут страшно, але тікати нікуди не думаємо, бо Херсон — це Україна!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, чому долар рвонув угору і що буде з курсом далі
