У стрічці новин майнула картинка: розтрощена вибухом ракети вітрина магазину, а в ній — декілька червоних надувних кульок у формі сердечок. Цілі, неушкоджені, такі беззахисні й водночас міцні. Попри щоденні сигнали повітряної небезпеки, тривожні звістки з фронтів країна підготувалася до Дня святого Валентина. А кажуть, що на війні, серед ненависті, щоденних жахіть і небезпек — не місце любові. Ні. Вона — живе. Люди закохуються в окопах і шпиталях, народжують дітей у бомбосховищах, піднімаються над жахом, болем і безвихіддю, щоб врятувати, побачити й просто обійняти тих, кого люблять найбільше у світі. Поети кажуть, що закоханість — це дар Божий, а на думку психіатрів — це невроз. То хто ж правий?
— По-своєму праві всі, — каже Віталій Закладний, лікар-психіатр, психотерапевт. — Закоханість піднімає над реальністю. То що це, як не Божий дар? А з іншого боку, це почуття діє, як наркотик, п’янить, руйнує кордони, позбавляє сну та певною мірою здорового глузду. Такі симптоми неврозу, причому в усіх закоханих вони майже однакові. І це задумано природою. Людині потрібен цей особливий стан, щоб не бачити недоліків “половинки”, притягувати, прощати, довіряти.
Фізіологічно стан закоханості підживлюється дофаміном — гормоном, який активно виробляється на старті стосунків, але поступово вщухає згодом, і ендорфінами — внутрішніми “наркотиками”, що забезпечують ейфорію. Діють і нейромедіатор норепінефрин, стресові гормони адреналін і кортизол. І ось під впливом такого нейрохімічного коктейлю людина проживає першу хвилю закоханості. Але з часом вона відступає, адже енергетичні можливості людини вичерпуються, рівень нейромедіаторів спадає. І рожеві окуляри поступово злітають, повертається критичне мислення, об’єкт закоханості вже бачиться у реальному світлі. Ейфорія розсіюється. Нормальна людина просто збожеволiла би, якби постiйно перебувала в станi любовного неврозу. Коли саме він минає, залежить від людини, її темпераменту, характеру, досвіду. І, звісно, від того, чи почуття взаємні. Якщо ні, то кохання навіть може перерости у хворобу, важку депресію.
— Кажуть, що любов живе три роки. А чому саме стільки?
— Мова про романтичне кохання, яке триває від кількох тижнів до кількох років (називають різні цифри — два, три, максимум чотири). Існує версія: три роки — рівно стільки було дано природою на те, щоб люди закохалися, зачали й народили нащадка. Але підкреслюю: це лише версія. На місце закоханості, якщо люди справді створені одне для одного, приходить почуття іншого типу, більш спокійне й щоразу міцніше. Його називають любов’ю на все життя. Головним нейрохімічним компонентом, що підживлює цей стан, стає окситоцин — гормон прив’язаності. На його хвилі люди виховують своїх дітей чи, скажімо, гідно переживають складні періоди життя. І навіть 20 років опісля їх мозок з ніжністю реагує на голос дорогої “половинки”.
— А якщо з прив’язаністю не склалося?
— Що ж, людська психіка — структура доволі складна. Для когось любов — змiст iснування. Такі люди закохуються постійно, одружуються, розлучаються і знову знаходять собі пару. Інші все життя шукають свою “половинку”. Знайти її раз і назавжди, на жаль, щастить не кожному.
— Соціологи прогнозують страшну демографічну кризу в найближчі роки через великі людські втрати, міграцію населення. Але це ж сухий статистичний розрахунок, чи не так? На вулицях міст чи не на кожному кроці — багато закоханих пар, мам з візочками — попри всі жахіття війни. Як вважаєте, любов допоможе подолати нам цю кризу?
— Знаю точно одне — любов нікуди не зникає і в суворі часи. Навпаки: вона стає яскравішою і сильнішою. Я тепер працюю координатором Центру ветеранського розвитку, майже щодня бачу молодих і не дуже людей, покалічених війною. І констатую те, як порівняно швидко відновлюються психічно й фізично воїни, поряд з якими кохана людина. Ветеран із високою ампутацією ноги прагне скоріше адаптуватися до протезу, щоб міцно стояти на землі, носити на руках маленьку дитину, крокувати поряд із дружиною. Людина, яка за інших обставин могла б впасти в глибоку депресію, будує плани, радіє життю. А все тому, що кохає і почувається коханою. Кохання буквально дає нам крила, бо воно — безмежна енергія, і мотивує долати всі перешкоди.
Руйнівні війни, що стирали міста з лиця землі, були завжди. Але без кохання людина не вижила б як вид, наш світ просто не вистояв би. Сподіваюся, воно допоможе й нашому народові.