Це шелтер святої Ольги. Його торік відкрили на грантові кошти учасники громадської організації “Елеос-Україна” спільно з Православною церквою України (ПЦУ). Аби потрапити сюди, я підписала документ, який зобов’язує не розголошувати локацію притулку.
Співробітниця закладу, яка зустрічає мене неподалік нього, просить не вказувати у тексті її прізвище та вік. Надія — колишня мешканка шелтеру.
Разом підходимо до будинку. Зовні нічого не видає, що це притулок для жерв насильства. У шелтері чотири кімнати. Загалом він вміщає 12 осіб. Утім якщо є потреба, то дають притулок і більшій кількості людей.
Соцпрацівниця знайомить мене із Наталією Дресвянніковою — директоркою закладу. “Я працювала в сфері ІТ, — каже вона. — Але задоволення від роботи не мала. Коли побачила в соцмережах оголошення про пошук кандидатів на цю посаду, одразу зголосилась. Тут я не просто працюю. Тут у мене місія!”
Площа притулку — 188 квадратних метрів. На території є сад, квітники, город. “До нас потрапляють жертви насильства з різних куточків країни, — каже Наталія. — Про шелтер їх повідомляє поліція чи представники соціальної служби. Буває, що працівники поліції самі привозить жертв до нас”.
Спершу жінка тут проходить адаптаційний випробувальний період тривалістю тиждень.
“Загалом жертва насильства може прожити у нас 3 — 6 місяців, — каже Наталія. — Ми допомагаємо їй з харчуванням, ліками та іншим необхідним. Разом із психологом створюємо карту потреб. Переважно до неї входять такі пункти: поновити документи, влаштуватися на роботу, отримати медичну допомогу. Якщо протягом 6 місяців жінка не знайшла роботу та не має можливості орендувати житло, ми направляємо її до іншого шелтеру”.
Тут діють чіткі правила співжиття. Серед них — не бути агресивними одні до одних, не брати чужих речей, не вживати спиртного чи наркотиків, не залишати дітей самих. “Ми укладаємо з жінкою договір, де зазначено всі ці правила. Серед них — і про обов’язкове нерозголошення місця розташування нашого закладу. Якщо таке станеться, жінка переїздить до іншого шелтеру”.
Ми укладаємо з жінкою договір, де зазначено всі ці правила.
Наразі ще жодному кривдникові не вдалось віднайти тут свою жертву. “Утім з досвіду інших закладів ми знаємо, що часто жінки розповідають знайомим чи родичам, де саме перебувають, і потім ця інформація потрапляє до кривдника”, — каже Наталія.
Співробітники шелтеру (а їх четверо) теж не мають права нікому, навіть рідним, розповідати, де міститься заклад. В іншому разі їх чекає звільнення.
“ЧОЛОВІК БИВ НАШУ ДВОМІСЯЧНУ ДОНЬКУ”
За десять місяців діяльності у шелтері знайшли прихисток 20 жінок та 26 дітей. Однією з перших була 30-річна Надія, яка нині працює у притулку.
“Я прожила в шлюбі 10 років. Усе було чудово, доки не народилась дитина, — каже вона. — Тоді чоловік почав випивати. Я працювала вчителькою, вийшла на роботу на кілька годин, а доньку залишила з ним. Приходжу додому, а моє двомісячне дитя синє від побоїв. Чоловік був п’яний і пояснив свої дії так:
“Вона довго плакала...” Коли протверезів, обіцяв, що таке більше не повториться. Але жахіття не припинилося. Він через найменшу дрібницю підіймав на мене і на неї руку. Якогось дня директорка викликала мене на розмову. Розповіла про свій схожий досвід. Це мотивувало мене втікати від тирана”.
Жінка з дитиною приїхала до іншого міста — речей і документів зібрати не змогла, бо чоловік запідозрив би її втечу, і план зірвався б.
“Я звернулась до поліції. Але там відмовились прийняти у мене заяву. Мовляв, треба їхати в те село, де прописана... Та повертатись туди я нізащо не хотіла”, — згадує.
Жінка потрапила в шелтер за скеруванням соцслужби. До того часу жила в іншому місті у далекої родички. У шелтері їй допомогли поновити всі документи. А згодом вона орендувала житло, влаштувалась соцпрацівницею у цьому закладі та вчителькою в місцевій школі.
“Я рада, що те страхіття закінчилося, — каже вона. — Але досі боюся, що колишній мене знайде...”
Із чоловіком Надія наразі не розлучилась — триває судовий розгляд їхньої справи.
На кухні у притулку завжди є безплатні харчі. Їх регулярно жертвують волонтери.
***
До шелтеру приходять жінки різного віку (21 — 60 років) і з різними долями. Найстарша втікала від насильства сина. Із ще однієї жінки знущались батьки — морально і фізично. Жертва неодноразово зверталась до поліції, але її заяву не приймали. На жаль, дуже часто суспільство виправдовує насильство. І через це жертвам немає звідки шукати захисту. Якщо ви знаєте когось, хто страждає від насильства, — підтримайте цю людину, не кажіть “б’є — значить любить”, не радьте терпіти, а мотивуйте зробити крок у напрямку кращого життя.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історії мешканців пунктів тимчасового перебування іноземців
