...Багато дерев і ягідних кущів, двір і стежки акуратно викладені плиткою. У самому будинку — світлі стіни, бібліотека, настільні ігри, зона відпочинку з диванами й плазмою. Майже в кожній кімнаті — телевізор, килими, вазонки. Я — у Великомостівському геріатричному пансіонаті, де нині проживає 126 людей. Долі у них важкі, та майже кожен, із ким довелось поспілкуватися, знаходить внутрішні сили для щирої усмішки.
“Скоро потепліє, підемо на грядки, будемо полоти, квіти саджати”, — зустрічає мене 75-річна пані Ніна, мешканка пансіонату. Вона переїхала сюди з чоловіком, 80-літнім Віктором, майже п’ять років тому.
“Ми мали одного сина, — розповідає. — Коли він служив в армії у Краснодарському краї, познайомився з жінкою, одружився й лишився там жити”.
Син хотів придбати будинок і забрати батьків до себе. Тож ті продали квартиру, віддали йому гроші. Та сталася трагедія — у сина обірвався тромб, він помер...
“Невістка сказала, що їй бандерівці не потрібні, — зітхає пані Ніна. — Маю дві внучки й дві правнучки, а вона не дозволяє з ними спілкуватись”. Довелося перебратись сюди. В одній із кімнат пансіонату біля вікна сидить 57-річний Віктор. Працював на шахті, брав участь у бойових діях на Донбасі. “Я б далі служив, якби через стан здоров’я не комісували, — запевняє. — Так у моєму житті сталось, що залишився без даху над головою, завдяки працівникам соцслужби потрапив сюди”.
Його сусід по кімнаті, 76-річний пан Василь, також має досвід бойових дій — у В’єтнамі. “Перебрався сюди півтора року тому, після того, як жінка померла. Міг жити з сином, але в нього своя сім’я, не хотів заважати, — розповідає. — Син мене навідує”. Чоловік дістає зі шухляди старі фотографії, розповідає, що працював помічником машиніста паровоза, викладав в училищі. “А це моя жінка”, — показує знімок. Голос пана Василя тремтить...
Коридором на візку пересувається 62-річний пан Іван. Він тут три роки. Розповідає про доньок — одна живе в Америці, а друга — в Україні, час від часу разом з внуком його провідує.
Близько чотирьох років у пансіонаті живе й 96-літня пані Параскевія. У неї немає рідних, тож, коли стало важко обходитися без допомоги в гірському селі, перебралась сюди. “Її привезли пізньої осені, — каже сестра-господиня Галина Смілка. — Увійшла з паличкою і сказала: “Йой, а я думала ще вдома часник посадити”.
Про 78-річного пана Василя тут знають усі, називають “дядя Вася”. Він виріс у дитячому будинку, а до пансіонату потрапив у 18-річному віці (через інвалідність). Допомагав, коли ще тільки зводили цю будівлю. “Займався тут кролівництвом, саджав дерева, білив, працював у полі”, — каже.
До речі, при пансіонаті є ферма, городи, пан Василь і досі тут допомагає.
На стінах кімнати, де мешкає 47-річний Олег, — картини. Він малює ікони, пейзажі, портрети. На ліжку палітра, рамка з полотном. Майстер поряд — на візку. Тут уже 13 років — після того, як втратив ноги. “Син привозить матеріали для малювання”, — каже. Над ліжком 40-річного пана Андрія — грамота за третє місце у шаховому турнірі. Шахи — його хобі з дитинства. Чоловік в армії був десантником, здійснив 28 стрибків з парашутом. Був одруженим, має дітей.
“Я багато всього побачив у житті, не завжди доброго, та намагаюсь про це не згадувати, налаштовуюсь на краще”, — запевняє. Лише наприкінці розмови чоловік признається, що стоїть на протезах...
42-річний Олег сюди потрапив після того, як зазнав травми хребта. Тоді міг порухати тільки однією рукою. “Але я щодня роблю зарядку, тому вже можу сам підвестися, пересуваюсь на візку”, — з усмішкою розповідає чоловік. Рідних не має, натомість знайшов тут друзів.
Є у пансіонаті й молодші мешканці. Півтора року тому привезли 35-річного Михайла. Повернувся із заробітків, пішов знімати гроші, на нього напали, побили, завезли до лісу. Чоловіка знайшли, прооперували, але тепер він пам’ятає лише далеке минуле.
Ще одного заробітчанина побили й кинули з моста. Рідні його розшукали, але не змогли залишити вдома, адже чоловікові потрібен постійний догляд. Та вони регулярно забирають його на кілька днів додому.
“Я тут працюю вже 40 років, — каже медсестра Ганна Мельник. — Люди сюди потрапляють із різних причин. Нерідко їх привозять рідні, яким незручно в цьому зізнатись, і вони називають себе сусідами цих людей. Але не варто соромитись. Не всі можуть забезпечити хво- рим рідним цілодобовий догляд, а тут вони його мають”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як Росія поширює паніку щодо коронавірусу
