Коли почалася велика війна, мільйони людей у всьому світі відкрили свої обійми для українців, які втікали від війни. Іноземці надавали прихисток у себе вдома, годували, ділилися речами... Оскільки українці — вдячна нація, наші люди знайшли спосіб “розрахуватися” зі своїми новими друзями за кордоном.
“Своїм польським добродіям — панові Войцеху і пані Агнешці — я купила вишиванки синього кольору із жовтою вишивкою, — розповідає 38-річна Оксана Мельник, яка з п’ятирічною донькою чотири місяці проживала у сім’ї поляків поблизу Кракова. — Вони дуже зраділи. А 24 серпня одягли ці вишиванки на роботу! Це насправді неймовірні люди. Вони не тільки надали нам дах над головою, а й піклувалися про мою донечку: купували їй солодощі, навчали польської мови”.
“Я теж дуже хотіла віддячити полякам, які надали мені прихисток від війни, — каже 23-річна Наталія Покладок, яка мешкала поблизу Варшави. — В Україні я працювала кондитеркою, тому спекла польським друзям шоколадний торт. Ми разом смакували ним за святковим столом. Перед прощанням господар сім’ї пан Роберт сказав, що двері їхнього дому завжди для нас будуть відчиненими. Я, звісно, також запросила їх до України”.
“І я спекла польським господарям свій фірмовий сирник, — каже 52-річна Надія Василишин, яка разом з мамою мешкала у Гданську. — Нині ми зідзвонюємося з пані Магдаленою, і вона переконливо говорить, що досі не може забути смаку мого сирника. А ще я їй купила красиву скатертину на стіл, за яким ми вечорами розмовляли про напад росії на Україну”.
Нині ми зідзвонюємося з пані Магдаленою, і вона переконливо говорить, що досі не може забути смаку мого сирника.
“Я теж почастувала поляків, з якими мешкала, смаколиками, — каже 40-річна Марія Загорна, яка недавно повернулася із Вроцлава. — Накрила стіл. Ой, як їм смакував салат “Під шубою”! (Усміхається). А ще зварила борщ, щавлеву зупу та вареники. Коли прощалися, то пані Магдалена, господиня помешкання, попросила у мене рецепти цих страв”.
48-річній Інні Мигдаль разом з 13-річною донькою завдяки допомозі священників вдалося знайти прихисток у Ніцці, за 15 хвилин ходьби до пляжів Середземного моря. “Лоран та його дружина Міріам впустили нас у свій дім, дали окрему кімнату та окремий санвузол, а коли їхали у відрядження, то залишали нас самих у своїх фешенебельних апартаментах, — розповідає Інна Мигдаль. — Я захотіла їм чимось віддячити, тому, не чекаючи моменту виселення, попросила чоловіка передати бусом з України дарунки. Зокрема, ми спрезентували французам порцелянові тарілки із логотипом мого рідного міста, бо такий сувенірний посуд господарі колекціонують. А їхньому шестирічному синові Джонатану ми придбали два іграшкові динозаври”.
“Ми були зворушені добротою французьких дітей. Одного разу, розбираючи коробки з продуктами харчування для військових, які нам привезли з Франції, ми знайшли іграшку — синього дракона. Поруч була записка, що іграшка — від Габріеля, якому шість років, — розповідає військовий волонтер 36-річний Ігор Чміленко. — Цю іграшку наші військові хотіли залишити собі, але якось на вулицях Слов’янська вони зустріли 11-річного хлопчика Олександра і подарували дракона йому. Сашко був настільки щасливий, що попросив записати відео для Габріеля й обов’язково йому показати. Відео скинули нам, і ми оголосили пошуки цього маленького благодійника. І таки знайшли цього хлопчика у Франції!
Йому показали відео з Сашком і переклали, як Олександр йому дякує й обіцяє дбати про цього дракона. Також ми передали Габріелю військовий шеврон від прикордонників “Станиці Луганської”. Ну і, звісно, подарували іграшку (трамвай з написом “Україна”) та вишиту червоними нитками сорочку.
До речі, наші хлопці зі ЗСУ часто передають нам свої шеврони, а ми передаємо їх іноземним волонтерам, які нам допомагають. Шеврон — це як оберіг для військового і віддати його комусь — великий вчинок. Іноземці часто отримують ці шеврони зі сльозами на очах”.
“А я подарувала своїм італійським добродіям книги про двох українських Шевченків: Тараса і Андрія, — каже 29-річна Анастасія Марюк, яка аж п’ять місяців з двома синами-підлітками проживала поблизу Неаполя. — Річ у тім, що Крістіан, власник помешкання, любить футбол, вечорами дивився матчі з моїми синами. Він був дуже подивований, дізнавшись, що символом України є ще один Шевченко — Тарас. Я подарувала йому книгу італійською мовою “Тарас Шевченко. Від царських в’язниць до українського Пантеону”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як українці зустрічають ЗСУ у звільнених селах і містах
