Війна — велике випробування і для здорових людей. Що вже казати про тих, хто має інвалідність. Особливо, якщо це — діти. Як вони рятуються нині від усіх жахіть, які принесла на наші землі клята росія?
“У моєї 18-річної Софійки — ДЦП, вона пересувається на інвалідному візку, — розповідає 47-літня Наталія Олексєєва з Дніпра. — Щоб після оголошення повітряної тривоги одягти її та спуститися у підвал із нашої квартири на п’ятому поверсі, потрібно щонайменше 20 хвилин. Ми декілька разів спробували, але це дуже складно... Сидіти постійно у бомбосховищі — не вихід. Для людей на візках потрібні спеціальні пристосування, яких у підвалі немає. Навіть елементарне — піти до туалету — було ще тією проблемою... Я вже не кажу, що кожна така сирена провокувала паніку в доньки”.
“Я родом із Сіверськодонецька, що на Луганщині, — розповідає 44-річна Каміла Назарова. — У мого сина — бронхіальна астма в алергічній формі, також серйозні кардіологічні проблеми. Тривалий час ми жили у бомбосховищі, а там, самі розумієте, підвищена вологість плюс щоранку люди (загалом 150 осіб) щось смажили, варили. Тож будь-що могло спровокувати алергію, доводилось безперервно сидіти на таблетках. Але невдовзі вони закінчились. Волонтери змогли дістати аналоги наших ліків. Але вони не підійшли. У Йосипа почалися напади...
Крім того, майже не залишалося харчів, а кожен вихід по гуманітарну допомогу міг закінчитися трагедією. Так, одного разу мій чоловік вистояв чергу за курятиною, а буквально наступного дня на тій самій вулиці рашисти обстріляли людей! То я вблагала чоловіка, щоб нікуди більше не ходив...”
“Мїй донечці — сім років, в неї цукровий діабет першого типу, — ділиться 44-літня Ірина Трачук із Краматорська. — Нам шалено пощастило, що встигли отримати інсулін на декілька місяців, бо нині його на Донеччині знайти майже неможливо. Харчування з таким діагнозом має свою специфіку. Якщо я можу й макаронів поїсти, то дитині цього не можна, бо підвищиться рівень цукру...”
Марині Мазур з Костянтинівки, що на Донеччині, — 33 роки, у неї двоє дітей: дочка і син. “У моєї 7-річної донечки — аутизм, — розповідає Марина. — Ми жодного разу не ігнорували сирени. Часто спали у холодному підвалі... Вирішальним для нас став випадок, коли вночі прокинулись від дуже сильного вибуху. Дочка спала в ліжку, в тоненькій піжамі. Я загорнула її в зимову куртку, ми побігли до підвалу. І в цей час я побачила у вікні заграву і почула потужний вибух. Згодом дізналася, що це прилетіло в будинок батьків моєї подруги. Після цього зрозуміла, що більше не можу тут залишатися”.
Вирішальним для нас став випадок, коли вночі прокинулись від дуже сильного вибуху. Дочка спала в ліжку, в тоненькій піжамі.
На щастя, сьогодні дітки та їхні мами виїхали з гарячих точок у більш-менш безпечне місце. Вони живуть в Ужгороді, в медико-соціальному реабілітаційному центрі. Крім них, тут десятки людей з міст, де відбуваються бойові дії.
“Ми співпрацюємо з уповноваженою з прав осіб з інвалідністю при Кабміні, — розповідає Олег Кириленко, який очолює обласний центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю, а також медико-соціальний реабілітаційний центр. — Тож люди звертаються насамперед туди, а потім їх скеровують до нас.
Допомагаємо внутрішньо переміщеним особам з житлом, реабілітацією та, у разі потреби, виїздом за кордон на лікування. Так, із 24 лютого нам вдалося відправити 105 осіб з інвалідністю та їхніх супровідників до Румунії, Австрії, ФРН та інших країн”.
“Оце збираємося летіти на лікування до Малайзії, — радісно ділиться новиною Наталія Олексєєва. — Але сподіваюсь, що скоро повернемося в Україну, причому — до рідного міста. Адже там залишилось усе, що так любить Софійка!”
“Я з сім’єю теж мрію повернутися до Сіверськодонецька, — зазначає Каміла Назарова. — Наш будинок згорів... Але ми збудуємо новий!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історії, які ми почули від провідників евакуаційних поїздів
