В парку на галявині група людей займається спортом: плескають в долоні, присідають. Пані в червоній спортивній куртці та червоній кепці, що стоїть в центрі кола, побачила мене та запросила до гурту. "Мене звати Зеновія Мирська, я — інструктор зі скандинавської ходьби для незрячих. Нам дуже бракує зрячих людей. Допоможете?" — запитує мене. Погоджуюсь і стаю поряд із дівчиною на ім’я Мар’яна. Знайомимось.
Зеновія каже, що завдання зрячих — допомагати незрячим виконувати вправи: пояснювати, показувати, підтримувати. Ми з Мар’яною швидко знаходимо спільну мову, виконуючи вправи разом.
Фото Оксани Стусяк (4)
Після розминки нас розподілили по парах (зрячий та незрячий). Інструкторка Зеновія одягає нам спеціальну гумку: мені на праву руку, Мар’яні — на ліву. Видають спеціальні розсувні палки для скандинавської ходьби й ми вирушаємо на доріжки для прогулянок.
Мар’яна розповідає, що їй — 32. В дитинстві втратила зір: спочатку на одному оці після проведених декількох операції (каже, що діагноз їй встановили неправильно). А потім — і взагалі перестала бачити. Одного ранку прокинулась, а перед очима — темрява.
"Я, будучи тоді дитиною, не одразу зрозуміла, що трапилось, — каже дівчина. — Однокласники теж не одразу зрозуміли — думали, що жартую, тому трішки дражнили."
Після навчання Мар’яна стала працювати масажисткою. Вона каже, що обожнює подорожі й неодноразово бувала за кордоном. "Там клімат інший, повітря, люди — все інше! Коли я подорожую — відчуваю щастя!", — розповідає.
За розмовою встигаю попереджати Мар’яну про небезпеку: спуски, сходинки, адже балакаємо ми, займаючись скандинавською ходьбою. "О, яка білочка!" — автоматично вигукую я, побачивши, як перед нами пробігає ця тваринка. — Нууу... вона така маленька, пухнаста..." Мар'яна перебиває: "І руденька. Я пам’ятаю її руденькою".
Після занять зрячі допомагають інструкторці пакувати інструменти та розподіляють, хто, кого і куди проводитиме до маршрутки. Я та ще одна волонтерка проводимо трьох учасниць гуртка.
"Ми дорогу знаємо, але краще, коли нас направляють до маршрутки, показують, в якому напрямку двері в транспорті" — пояснює Катерина Халецька, учасниця гуртка. Прощаємось із нею і домовляємось про зустріч наступного дня, адже сьогодні вона з подругою йде в театр.
..."Як театр?", — запитую я при нашій наступній зустрічі. "Чудово! Вперше була на виставі з тифлокоментарем, задоволена неймовірно, — відповідає Ліля, подруга Каті. — Часто ми беремо зі собою зрячих в кіно або на вистави, аби вони описували, що ж там на сцені коїться. І виходить так, що людина, котра прийшла з тобою, зовсім не відпочиває. Це створює дискомфорт. Утім тифлокоментарі цей момент вирішують!"
Катя і Ліля впевнено крокують вулицею, тримаючи в руках по тростині. Пропоную їм ближче познайомитись.
"Мені 30 років, — розповідає дівчина. — Не бачу зовсім із народження, працюю масажисткою, а ще займаюся скелелазінням, кунг-фу, ліпленням із глини, йогою".
Лілії Струк — 24. Дівчина теж любить активний спосіб життя, працює у сфері громадського харчування.
Через декілька метрів нашої прогулянки виникає халепа. Машина, запаркована посеред тротуару, а поряд калюжа — чи не по всій вільній для проходу площині.
"Ця калюжа тут постійно, — каже Катерина Халецька. — Мабуть, якісь проблеми з каналізацією.. Але найгірше, що люди паркуються посеред тротуару, і нам нема, як зручно пройти. Зрячі люди знаходять вихід, бо вони бачать..."
"Те саме зі стихійними ринками, — підтримує розмову Лілія. — Мені дуже шкода бабусь, які продають там продукти, але від цього страждає і їхній товар, і ми".
"Пересуваємось по місту ми переважно самостійно, — розповідає Катя. — Не так важко дійти до зупинки маршрутки. Але от проблема — вийти там, де треба. Рахувати зупинки — не варіант. Добре, коли є озвучення зупинок". Так само полегшує життя незрячим світлофор зі звуком, адже перейти дорогу в місці, де його не має, доволі складно: доводиться прислухатись: їде автівка, чи гальмує...
Катя і Ліля кажуть, що в суспільстві існують безліч стереотипів щодо незрячих, тому навіть винайняти житло для них — надважке завдання. "А якщо ви не зможете платити? А якщо ви затопите сусідів і не побачите?" — постійно запитують в них.
"Мої знайомі із вадами зору хотіли переїхати в інше місто, але не змогли знайти житло через таке упереджене ставлення. А одного разу якийсь чоловік підійшов і почав сунути мені 10 гривень. Але ж я не просила... Люди не можуть збагнути, що незрячі також заробляють гроші", — каже Катерина.
Одного разу якийсь чоловік підійшов і почав сунути мені 10 гривень. Але ж я не просила...
Щоправда, знайти роботу для людей із вадами зору — теж проблема. "Беруть зазвичай за знайомствами", — пояснює Лілія.
Катя розповідає, що шукаючи роботу, навіть хитрувала: "Спочатку не вказувала в резюме, що не бачу. Приїжджала, але чула одне і те ж: "Вибачте, ви нам не підходите". Потім повідомляла про незрячість одразу телефоном. Ті, хто казали "приходьте", при зустрічі, навіть не перевіривши мої професійні навички, відмовляли...
Знаєте іноді так і хочеться закричати: ми — такі ж люди, як і ви. Готуємо їсти, прибираємо, хочемо працювати... Хіба що дзеркалом не користуємось!"
Мені завжди було цікаво дізнатись, як незрячі люди користуються смартфонами. "Для цього є спеціальна програма, яка озвучує кожне натискання на екрані", — пояснює Лілія. А Катя додає, що з технологіями вони на ти: і в соцмережах сидять, і аудіокниги слухають. Запитую, як дівчата обирають вбрання. "На дотик! — хутко відповідає Катерина. — Оцінивши в такий спосіб фасон і тканину, з'ясовую у продавця, якого кольору ця річ? Обираю переважно червоний, рожевий".
Не можу не звернути уваги на рівнесенько нафарбовані губи Каті. "Макіяж роблю теж самотужки, — усміхається вона. — Колись пробувала користуватись і тушшю для вій, але завжди переслідувала думка, що можу десь забруднитись, або туш "потече" і я не зауважу цього, тож від такого елементу мейк-апу відмовилась".
...Проводжу дівчат додому. Катерина й Ліля впевнено крокують попереду і розповідають мені, куди йти. "Ось тут, за рогом, магазин зі взуттям… А ось там — салон краси… Зараз ми проходимо повз пошту…", — по черзі кажуть дівчата.
"Ха, незрячий зрячого веде", — жартує наостанок Катя і заходиться веселим сміхом.
Пропонуємо вашій увазі також текст про походження та символіку української пісні "Горіла сосна, палала".
