Уже два роки він не переступав поріг рідного дому, не обіймав дружину Муміне, не цілував своїх дітей. Нині 34-річний чоловік очікує вироку суду — і йому "світить" до 20 років в'язниці. У цей час вдома, в Бахчисараї, дружина Сейрана продовжує боротьбу — за чоловіка, за себе, за свій багатостраждальний народ.
Сейран та Муміне Салієви
Розповідаємо історію родини Салієвих з перших уст.
— Муміне, чим займався ваш чоловік? Чи був відомою людиною в Криму?
— У нашому рідному місті Сейрана знали усі. За освітою він — філолог, вчив дітей кримськотатарської та арабської мов. Також проводив екскурсії по Бахчисараю, зустрічав істориків, музикантів, показував їм наш край. Також чоловік судив змагання із боротьби куреш. Волонтерив, збирав кошти для онкохворих дітей. Тож принаймні в Бахчисараї він був відомою особою. А як любили чоловіка в нашому дворі! О 17 годині, коли він повертався додому, його вже чекали всі сусідські діти — він вгощав їх ласощами, співав чи танцював. "Покажіть нам "місячну ходу", — просили. А він ніколи не відмовляв! Йому було комфортно і з дітьми, і зі старшими людьми. Але це — наше життя до 2014-го року.
Коли на півострові змінилась геополітична ситуація, ми не могли робити вигляд, що все гаразд, і продовжувати з цим жити. Сейран активно включився у правозахисну діяльність, постійно їздив на обшуки, на судові процеси. Коли у 2016 році в Бахчисараї провели перші масові обшуки, мій чоловік сказав про це в мечеті у мікрофон. Тоді кримчани пішли до осель людей, яких обшукували, аби підтримати побратимів, а моєму чоловікові інкримінували організацію несанкціонованого мітингу та оштрафували на 20 тисяч рублів.
"Баба" і його принцеси
— Це не зупинило Сейрана, чи не так?
— Звісно! Він сказав: ми тут і ми будемо захищати наш народ. Вже зовсім скоро, у січні 2017-го, до нас додому навідалися спецслужби. Шукали заборонену літературу, але нічого не знайшли. Ретельно промоніторили соцмережі, і виявили допис ще за 2012 рік — Сейран поширив музику чеченського барда на своїй сторінці. За це отримав 12 діб арешту, а адвокат Еміль Курбедінов — 10 діб. Коли чоловік повернувся, його зустрічали як героя — з невимовною радістю, піснями. Танцювали "Хайтарму", що в перекладі з кримськотатарської означає "повернення".
Я питала Сейрана, шо далі, адже у нього уже були три адміністративні справи. А це — певний сигнал: мовляв, або їдь звідси, або мовчи. Але мовчати — це не про мого чоловіка. Він завжди казав: "Ми не робимо нічого поганого, ми просто боремось за свій народ". У жовтні 2017-го до нас прийшли знову. Тоді арештували Сейрана і ще 5-ох активістів — усіх звинуватили в тероризмі. Крім того чоловікові інкримінували "насильницьке захоплення влади" та "публічне виправдання тероризму". Він став рекордсменом за кількістю статтей, в яких його звинувачували. Після цих арештів в Криму відбулось близько сотні одиночних пікетів, люди виходили та стояли з плакатами "Кримські татари — не терористи".
— Муміне, чи бачились ви із чоловіком за ці два роки?
— Побачитись вперше дозволили аж після півтора року утримання Сейрана в СІЗО, хоча я писала заяви постійно. Судові засідання теж були закритими — аби максимально нас ізолювати. На це перше побачення я взяла 6-річну доньку. На друге взяла усіх дітей.
Діти політв'язня Салієва: Самія, Саліх, Суріє та Сафіє
— Як ваші діти сприйняли тата за гратами?
— Це дуже складно. Розумієте, ми виховували дітей із розумінням того, що міліція затримує злочинців, що судять — злочинців, що винні — злочинці. А тут їхній найкращий у світі "баба" ("тато" з кримськотатарської, — авт.) — у в'язниці. Але діти — дуже мудрі, їм довелось раніше подорослішати, і вони ростуть із думкою, що їхній батько — герой. Під час побачення в ізоляторі, старший син кусав губи від хвилювання, в дівчат були повні очі сліз, але вони намагались не показувати татові своїх емоцій, аби не засмучувати його. Говорили про свою діяльність, навчання та плани на майбутнє.
Діти — наше із Сейраном натхнення. Старший син, Саліх, — моя опора, хоча йому лише 12. Повністю копіює батька — у вчинках, словах. Маємо ще трьох дівчат: 9-річну Самію, 6-річну Суріє, та Сафіє, якій лише два з половиною роки. Найменша не пам'ятає татка, адже їй було лише пів року, коли його забрали. Я показую фото, і вона на автоматі називає його "баба", повторюючи за старшими, хоча фактично ця дитина не знала батька... Троє старших обов'язково пишуть листи Сейрану.
— А що пишуть?
— Саліх завжди розповідає, хто питав про тата, хто передавав йому вітання. Планують, що робитимуть, коли тато буде вдома — зокрема, дуже хочуть усі разом поїхати в Туреччину. Я їжджу туди з донькою на реабілітації, адже через стрес після арешту батька вона сильно захворіла. Нині Туреччина — їхня мрія. А якось на побаченні Саліх спитав: тату, ти вийдеш, і ми поїдемо туди жити? На що Сейран відповів: а ви маму питали? (Сміється). Я ніколи не залишу свій народ, свій край, свою землю. Але на відпочинок поїхали б разом із великою радістю.
Менші діти малюють листівки, обов'язково дописуючи, як сильно його люблять, і що він — найкращий тато у світі. Мені чоловік розповідає про умови, зокрема, як в СІЗО доводилось спати по черзі, адже на 18 ув'язнених було лише 12 ліжок. Просив беруші, адже якщо його черга спати вдень, то навколо досить шумно. Розповідав, що займається спортом, тримає себе у формі — я просила його це робити в останні секунди перед арештом, коли нам дали хвилинку на прощання.
— Нині ви координуєте "Кримське дитинство". Що це за організація?
— У день, коли заарештували одразу шістьох активістів, кількість дітей політв'язнів у Криму сягнула 100 осіб. Ми розуміли: їм потрібна підтримка, і не лише фінансова. Найперше — вони пережили сильний стрес. До прикладу, 4-річній доньці активіста сказали: "Ми забираємо твого тата і ти його більше ніколи не побачиш". Ще одну дитину, 3-річного хлопчика, нині лікують — через стрес його обличчя перекосилось.
Дітям дуже потрібний розвиток, спілкування, зацікавлення. В кримських татар не буває чужих дітей, тож щомісяця за підтримки педагогів, вихователів, творчих людей ми проводимо зустрічі, майстер-класи, влаштовуємо екскурсії і навіть виїзні табори. Нині у нас уже 168 дітей політв'язнів. І ми не знаємо, чого чекати далі.
Ailem означає "сім'я"
— Муміне, вас також уже затримували. Чи готові до арешту як розплати за вашу правозахисну діяльність?
— У мене вже забрали найдорожче, тому страху у мене немає. Я вірю, що Всевишній мене і мою сім'ю не залишить, а життя наше складеться так, як нам написано. Знаєте, в кінці місяця в Ростові розглядатимуть справу чоловіка "по суті", а це означає, що вирок уже близько. Йому можуть дати і 10, і 15, і 20 років. Я взяла собі за кредо: бути готовою до всього, тоді можна витримати найгірше.
Адже навіть ми, люди, які на свободі, постійно відчуваємо тиск. За нами стежать, нас слухають. Крим — це нині одна велика тюрма під відкритим небом. Але я пишаюсь своїм народом, пишаюсь його боротьбою і рада бути її частинкою. Головне, що наш рух — не зупиниться. Якщо затримають одних, на їхнє місце прийдуть інші, вогник одного серця запалить десятки. Тому ми — переможемо!
Пропонуємо також вашій увазі текст Світ, в якому нема президента Путіна.
