Село Малинськ на Рівненщині поділилося на два табори. Привід для сварок — доля місцевого храму святих апостолів Петра і Павла. Приїхавши сюди, одразу ж прямую до цієї церкви.
Перед воротами храму мене обступають зусібіч. Навпроти — священник у довгій рясі. Це отець Володимир, високого зросту чоловік із сивим пасмом волосся. Дивиться підозріло.
“А посвідчення маєте? — запитує. Показую. Лише потім кличе регентку Ірину Міщук. — Розкажи чоловіку, що в нас тут сталося”. “Ой, таке було! — емоційно каже жінка, парафіянка УПЦ МП. – Третього вересня вдосвіта прийшли якісь молодики. Почали зривати замки з церкви. Батюшку зачинили в сусідньому будинку, не випускали на вулицю. Наші люди прибігли боронити святиню. Штовханина, бійка... Тут і кричали, і лаялися, і шарпали одне одного, тягали батюшку за волосся. Опісля йому стало зле — лікувався в кардіологічному відділенні. Ті розкольники із ПЦУ вже вчетверте хочуть захопити храм.
Та ми не здаємось: чергуємо біля церкви навіть уночі. А це ось ті розкольники потайки вчепили на храмі синьо-жовтого прапора”, — регентка киває головою на стяг.
“Нічого, перевісимо на будинок. Державному символу не місце на церкві”, — впевнено каже священник, а його паства мовчки покірно киває головами.
“Cело пересварилося. Деякі сусіди перестали вітатися і розмовляти. У сім’ях розбрат: дружина, наприклад, ходить до нашої церкви, а чоловік — до ПЦУ. Скільки живу, такого в Малинську не було”, — веде далі регентка.
Цікава ситуація: нещодавно на подвір’ї сільського голови (він, кажуть, — прихильник ПЦУ) пролунало чотири постріли. Дві кулі влучили у скло автомобіля, а ще дві — у віконну раму. На щастя, ніхто з членів сім’ї не постраждав. Іду в сільраду. Голови немає — поїхав у відрядження.
Зустрічаюся з Ольгою Зубик, учителькою української мови та літератури місцевої школи. Йдемо до старого будинку, в якому давно вже ні хто не живе. Навіщо? Пані Ольга перепрошує — мовляв, на подвір’ї школи про конфлікт краще не говорити.
“Коли Православній церкві України було надано Томос, громада села вирішила: досить молитися Москві. В інших селах парафіяни переходять під юрисдикцію Української церкви, а ми що — гірші? — пояснює. — Зібрали збори, запросили всіх, у тім числі отця Володимира Гнеся з УПЦ МП. Навіть надіслали священникові рекомендованого листа — хотіли, щоб став настоятелем храму ПЦУ. А він і не доторкнувся до нього”.
Натомість, каже жінка, став налаштовувати людей проти ПЦУ.
“Третього вересня ми прийшли до церкви не захоплювати її, а відправити службу і помолитися, — веде далі. — Тим паче що тепер повноправним власником землі і церкви є не УПЦ Московського патріархату, а Православна церква України. Офіційна перереєстрація відбулася на підставі рішення зборів громади. Ніхто замків не зривав — їх там і не було. Ми все робили згідно із законом. Прийшли до храму з мирними намірами. Думали, що священник зрозуміє. Де там, він ніби оскаженів. Кричав: роздеріть ту нечисть, як жабу. Його прибічники схопили місцевого мешканця, нашого Сергія Хіміна, за руки, а Володимир Гнесь щосили вдарив його в обличчя. Постраждалий упав, знепритомнів. Його лише нещодавно виписали з лікарні. Коли моя тітка, яка постійно ходила на службу до УПЦ МП, побачила на відео, як поводився у храмі Володимир Гнесь, сказала, що її ноги більше там не буде.
Наразі ми молимося у приміщенні клубу, збудованому ще за Польщі. Там і гуртки, і танці, і церква. Незручно. Ось така вона реальність: ми на своїй і ніби не на своїй землі. Маємо всі документи, які засвідчують право власності і на землю, і на храм, і змушені тулитися у пристосованій будівлі. Попри все — віримо в перемогу закону та здорового глузду”.
Читайте також захопливу розповідь про українську поліцейську у штаті Вісконсин
