"Один із найтонших талантів, — таким пригадує Івана Світличного Неллі Корнієнко, дружина Леся Танюка (президента Клубу творчої молоді, де зародився рух шістдесятників). — Він умів прищепити людині любов до української мови".
Допомагав творити Драчеві, Вінграновському, Симоненкові, Стусові
Саме у "Клубі творчої молоді" почалось знайомство багатьох тодішніх художників та митців з українською мовою та літературою. Іван Світличний був у ньому одним із вчителів та наставників.
Іван Світличний у Києві, 1960-ті роки
"З Іваном ми познайомились у "Клубі". Пам'ятаю, які були його очі — погляд сповнений ніжності і теплоти, — пригадує художниця-шістдесятниця Галина Севрук. — Він ставився до людей з такою любов'ю, що не можна було його не любити чи не поважати. Забуваючи про себе, Іван допомагав творити усій поетичній молоді. До нього ходили Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Василь Стус... Я теж завжди зазирала до Івана на консультацію... Усі ми збирались в нього вдома".
Жінка каже, що вони часто організовували вечори творчої молоді.
"А ще їздили в подорожі, пізнавали Україну. Ми здружились, мали одну мету й думки, спрямовані на розвиток всього українського", — додає художниця.
"Я була людиною з Хабаровська, яка 30 років прожила в Москві. Прийшла у "Клуб" сама. Але Івану Світличному не потрібно було нічого пояснювати — він кожного бачив наскрізь", — розповідає Неллі Корнієнко.
Завжди бачив у людині — людину
Іван Світличний навіть у табірних умовах спонукав письменників творити, продовжувати розпочату діяльність.
"Іван був моєю підтримкою в літературі. Він перечитав все, що я писав у Львові та в таборі, — пригадує Ігор Калинець, письменник, шістдесятник. — Він допоміг мені стати літератором. Якби не Іван поряд тих п'ять років, я був би зовсім іншим. У таборі навколо нього гуртувалось чимало людей, його слухали. Він був добрим психологом".
"Якось літературознавці мали традиційний відпочинок. Якраз перед арештами 1972 року. Туди Василь Стус привіз машинопис "Феномену доби", у якому засуджував Павла Тичину. Цю роботу сприйняли неоднозначно, адже хоч Тичина і був у партії, його вважали поетичним генієм. Тоді Василь Стус вніс правки, які порадив зробити Іван Світличний. Цей машинопис "Феномену доби" залишився в Івана вдома в архіві. 12 січня кадебісти прийшли й конфіскували архів. Робота пролежала у них до незалежності. Потім з архіву СБУ її забрала дружина Світличного. У нас досі є цей текст", — пригадує Олена Лодзинська, директорка Музею шістдесятництва.
Василь Стус та Іван Світличний, Київ, 1968 рік
Знайомі Івана Світличного кажуть: він до кожного намагався знайти свій підхід. Навіть якщо це — наглядач у в’язниці.
"Справді, якось він подружився з табірним наглядачем — той брав у нього літературу для читання. Просто Іван Світличний завжди бачив у людині — людину", — пригадує Олена Лодзинська.
Праця, яку так і не вдалося завершити
У 1965 році Іван Світличний почав роботу над словником синонімів. Його турбувало, що багато слів в українських радянських словниках — калька з російської. Утім перенесений інсульт не дав Світличному завершити свою працю.
"Іван навіть у таборі працював над виданням свого синонімічного словника — на картонках виписував слова для нього. Та, на жаль, більшість роботи пропало, — пригадує Ігор Калинець. — У засланні Іван дуже захворів. А після заслання втратив життєрадісність, можливість творити та писати".
Збереглась тільки частина карток з написаними словами. Їх у Музей шістдесятництва передали з Києво-Могилянської Академії у валізці з листами та фотографіями Івана Світличного. Там зберігається і світлина Василя Стуса з його підписом.
"Дуже журюся твоїм здоров'ям. Мусиш одужувати", — писав Стус.
Валіза Івана Світличного із заслання
"У таборах Іван та Василь листувались, — пригадує Олена Лодзинська. — А от після заслання Світличний уже мав погане здоров'я і на всі листи відповідала дружина.
Ще у 1986-1987 роках він їздив відпочивати на Західну Україну до товаришів. Але вже з 1988 року не міг виходити з дому і не міг говорити. Помер у 1992 році. Кажуть, коли йому розповіли, що Україна стала незалежною — він засміявся".
Пропонуємо також вашій увазі зворушливі спогади Марії Стус про брата.
