4 вересня минає 34 роки від дня загадкової смерті Василя Стуса, легендарного поета, політв’язня. У радянських тюрмах і таборах він провів 13 років із 47 літ життя. Та не скорився системі. Про життя Василя Стуса ми говорили з його сестрою.
Марія Стус тепер у Донецьку. Жінка приїхала з Києва поратися на грядках біля своєї хати. Каже, що не може без землі...
Ми говоримо телефоном напередодні річниці загибелі її брата. Відчуваю, що пані Марії досі боляче говорити про ті страшні події, які пережив Василь Стус...
— Ви тепер на Донбасі, де минуло Василеве дитинство. Як він ставився до цього краю?
— Ми з братом спочатку жили на Вінниччині з бабунею (маминою мамою), вже згодом переїхали на Донбас. Спочатку сюди перебрався тато. За ним поїхала мама зі старшим братом та сестрою. Уже згодом забрали мене з Василем. Пригадую, коли батько приїхав по нас у травні 1941-го, братові було три роки, а мені — чотири. Ми вже не пам’ятали тата — боялись, що нас чужий дядько забирає.
Після закінчення інституту Василь казав: “Донецьк — мертве місто”. Він любив Київ, а не Донецьк. Навіть батька просив купити будинок у столиці і продати на Донбасі. Але батько не погодився переїхати.
Я живу в будинку неподалік батьківського. У 2014 році жила тут постійно. До Києва переїхала в лютому 2015-го — внучка народила, я поїхала допомагати. А тепер їжджу на літо в Донецьк, а взимку в Києві живу.
— Який у вас найяскравіший спогад з дитинства про Василя?
— Коли мама віддала брата в дитячий садочок, того ж дня їй сказали вихователі: “Ми ще таких дітей не бачили. Василь підходить до кожного, хто плаче, і заспокоює”. Він завжди був дуже добрий. Пам’ятаю, міг просто так цілувати, обіймати рідних. “Васічка, хватить, бо ти мене вже всю обцілував!” — часто казала мама.
— Як Василь вчився у школі?
— Він був дуже кмітливий, добре все запам’ятовував. Я пішла до школи на рік раніше, а брат виконував домашні завдання зі мною. І в перший клас ішов, маючи певний багаж знань. Василя називали в дитинстві Стусіком, бо був дрібненький, — вчительки казали, що “Стусік усе знає”.
Був дуже відповідальний. Мав багато друзів, любив бути першим. У п’ятому класі батько купив Василеві фотоапарат — брат добре фотографував. Пам’ятаю, що у школі він із друзями змайстрував телефон за порадами з журналу “Юний технік”. У сьомому класі отримав похвального листа за успіхи в навчанні — тоді батько подарував йому гітару. Василь дуже любив музику.
— Яку саме?
— Наприклад, Бетховена. Казав, що в нього було таке важке життя, він втратив слух, але далі йшов своїм шляхом до здійснення мрій. Василь вважав цього композитора дуже вольовою людиною й казав, що хоче йти таким же шляхом.
Василь Стус зі старшою на рік сестрою Марією.
— Коли Василь почав писати вірші?
— Першого написав у четвертому класі — про дівчинку, в яку закохався. Зі своїми віршами брав участь у конкурсах стінгазет, часто перемагав.
А до бібліотеки почав ходити в першому класі — ми жили навпроти неї. Василь прочитував книжку за 3 — 4 дні. Подорослішавши, став усвідомлювати, що в радянських книжках пишуть неправду.
— Як до нього прийшло таке розуміння?
— Наш батько багато розповідав нам про те, як насправді функціонує СРСР, про долю Хвильового та інших письменників, які прагнули жити вільно.
У 10-му класі на уроці Василь заперечив своєму вчителеві української мови та літератури: “Ви говорите неправду! Це було не так!” Його дратувала брехня.
У студентський період Василь був у літоб’єднанні “Обрій”. Коли в Донецьку відкривали пам’ятник Тарасові Шевченку, Василь виступив на відкритті. Після того за ним став наглядати КДБ.
— У 1963 році Василь Стус переїхав до Києва та вступив на аспірантуру. Там він познайомився з шістдесятниками. Вам розповідав про це?
— Він дуже радів знайомству з Михайлиною Коцюбинською, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Аллою Горською. Пам’ятаю, я запитала його, чи заміжня Михайлина Коцюбинська. Василь відповів, що в Києві немає такого чоловіка, який би міг відповідати її розуму.
— У 1965 році Василь одружився з Валентиною Попелюх. Яким вони були подружжям?
— Валя дуже дбала про чоловіка. Вони надзвичайно любили одне одного. В останні роки Василь навіть пропонував дружині вийти заміж за когось іншого, мовляв, він з розумінням до цього поставиться, адже в нього таке важке життя.
Марія Стус з правнуком Костянтином у Києві.
— У 1968 році Стус підписав відомий “Лист-протест 139-ти” проти арештів та незаконних судових процесів над інтелігенцією. У 1970 році на похороні Алли Горської сказав, що її вбивство замовила влада. Як рідні пережили його перший арешт у 1972-му?
— Це було щось страшне. Ніхто не міг прийти до тями. У тата завжди були сльози на очах, а мама тільки читала Біблію та мовчала. Ми не думали, що його посадять до тюрми. Пам’ятаю, коли у 1991 році до нас приїжджали знімати фільм про Василя, то мати казала: “Мені так боляче, що краще б ви не згадували...”
— Він відбував покарання в Мордовії до 1979 року. Як тримався?
— У Василя мамин характер — дуже вольовий та сильний. У тюрмі він став грубим. Дуже ненавидів кадебістів, тому при кожній нагоді показував свою зверхність. Перед судом до нього поїхала мама. Пам’ятаю, його ведуть, а він до них: “Ви бандити!” Мама: “Васічка, що ж ти таке сказав? У нас цього слова в хаті не було...” Василь: “Сказав те, що є!” Якби він був м’якший, як батько, то, може б, і живий залишився. А він не хотів підкорятись.
— Згадаймо суд над Василем у 1980-му, “за виготовлення та розповсюдження ворожої літератури”, де його засудили на 10 років таборів та 5 років заслання. Стус тоді хотів змінити адвоката, але це не вдалось зробити...
— Так, Василя тоді Віктор Медведчук “захищав”. На хорошого адвоката були потрібні великі гроші. Пам’ятаю, Василь поводився наче переможець, а кадебісти цього не терпіли...
— Про що Василь писав вам з неволі?
— Зазвичай — “У мене все гаразд!” й ще декілька слів. А на решті аркушів надсилав переклади Рільке та свої вірші.
— Як дізна лись про смерть брата?
— Валя дізналась з телеграми. Напередодні наша мама впала і лежала з переломом — я не могла її залишити. З Василем тоді ніхто не попрощався (не дозволили. — Авт.) ....
Мені здається, він відчував, що так мало житиме, — завжди був зайнятий і ніколи не мав вільної хвилинки.
Василь для мене — свята людина. Люблю тебе, дорогий брате.
Нагадаємо, ми писали про життя та принципи дисидентів Валерія Шевчука, Галини Севрук, Михайла Косіва, Ігоря Калинця та Івана Дзюби.
