Після анексії півострова 21 кримськотатарська родина перебралася у західноукраїнське містечко Дрогобич.
Асан Якубов виїхав із рідного дому у березні 2014-го — із дружиною, 4-річним сином та 2-річною донькою. Думав, що максимум за два місяці Крим буде знову українським, і вони повернуться. Треба тільки перечекати...
Разом з рідним братом оселилися у Дрогобичі, що на Львівщині, у готелі при Благодійному фонді “Карітас”.
“Неймовірне відчуття — мусульманам дали прихисток християни”, — згадує Асан.
“Коли ми почули, що кримські татари сидять у Львові на вокзалі й не мають де жити, то одразу вирішили їх прихистити, — розповідає отець Ігор Козанкевич, директор Благодійного фонду “Карітас” Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. — Нам вдалося організувати їм побут. Скажімо, наші гості попросили у кімнатах зняти ікони і хрести, ми погодилися. Організували обід за ісламською традицією: щоб чоловіки і діти їли в одній кімнаті, а жінки — в іншій. Нині наше спілкування триває: діти приходять на заняття в “Карітас”, із жінками спілкуються психологи, допомогли створити громадську організацію, культурний центр”.
Нині Асан — голова Культурного центру кримських татар у Дрогобичі та громадської організації “Іхсан” (у перекладі — “Щирість”).
Чоловік відчиняє двері старого двоповерхового будинку. “У нас тут і музей, і молильна кімната, і приміщення для дітей, — розповідає. — Культурний центр ми створили три роки тому — щоби зберегти ідентичність і ознайомити місцевих із нашими звичаями. Ми, кримські татари, відчуваємо великоросійській шовінізм уже сотні років. Нам близька по духу Західна Україна, бо з місцевого населення репресивна радянська система так само знущалася”.
Асан Якубов народився в Узбекистані. Крим уперше побачив у п’ять років. Село, у якому жили до 1944 року дідусь та бабуся, зруйнували, тож родина оселилася біля Бахчисарая.
У березні 2014 року старші люди не хотіли полишати оселі. Казали: “Ми тільки повернулися, виїдемо зі своїх будинків хіба під дулом автомата”.
“Я розумів, що першими під нагляд російських спецслужб потраплять люди, які мають активну громадянську позицію, інтелігенція, — каже Асан. — Тому й вирішили утікати”.
Батьків Асан не бачив чотири роки. Спілкуються в інтернеті. Мріють обійнятися, поговорити, сидячи поруч...
“Після так званого референдуму, коли Путін підписав указ про приєднання Криму до Росії, чоловік прийшов додому і сказав: “Збирайся, за два дні ми звідси їдемо”, — згадує Сівіля, яка вже понад п’ять років живе у Дрогобичі. — Ми думали, що їдемо максимум на 3 — 4 місяці, що це непорозуміння, якісь політичні ігри.
Та згодом прийшло розуміння, що це надовго...”
У жінок та дітей — урочистий іфтар, вечеря-розговіння після заходу сонця.
До нас долучається Абдурахман, який теж виїхав з Криму у 2014 році. “Я не міг там залишитися, — каже чоловік, — бо займав активну громадянську позицію, був реальний ризик потрапити за грати”.
До анексії Абдурахман мав свій бізнес — облицювальні роботи, добре заробляв. “А ще я тільки-но зробив ремонт у своєму будинку — прожив там лише тиждень, — зітхає чоловік.
— Довелося покинути батьків, роботу, господарку, дім і поїхати з дружиною та п’ятьма дітьми у невідомість. У Дрогобичі я почав усе з нуля. Маю чебуречні. Справи йдуть добре”.
За п’ять років Абдурахман лише раз був удома у Криму, на похороні матері. Нині найбільше сумує за рідними, які там залишилися.
“Правду кажучи, Крим сниться щоночі, — зітхає Асан. — Та я вже не вірю, що ми скоро зможемо повернутися додому. Часто питають, як нам тут. А я відповідаю: у нашій громаді за п’ять років народилося 18 дітей — це багато про що свідчить. І знаєте, якби не причина, через яку ми сюди приїхали, то я б сказав, що моє життя тепер чудове”.
Читайте про те, які поширені в Україні хвороби пов'язані з впливом катастрофи на ЧАЕС
