У перші дні нового року я отримав несподіваний подарунок. Передував йому приватний лист друга із Facebook. Стежу за його дописами і знаю: добродій віддає перевагу електронним книжкам, постійно рекламуючи їхню зручність та екологічність. Коли я вподобав повідомлення про придбання ним книги мого авторства, чоловік раптом написав, чи все продається з мого дозволу. Я пояснив: ринок електронних книг у нас здебільшого піратський. З цим навіть видавці не можуть нічого зробити, хоч мусили б — адже права на всі формати передані їм. Менш, ніж за півгодини отримую від незнайомця 40 гривень з поясненням: "То вам, бо хочу читати легально. Автор мусить щось мати за труд".
Такий випадок — рідкісний. Сказав би навіть, унікальний. Зазвичай українці люблять отримати чужу інтелектуальну власність на дурняк. Чим створюють проблеми власній державі, здебільшого не розуміючи цього. І так триває майже двадцять років.
Нещодавно Євросоюз вніс Україну до списку країн-порушників інтелектуальної власності. Ми там — на другому місці після Китаю. Що цікаво, наше лідерство в царині "піратства" — історія давня. Вперше подібна новина з'явилася наприкінці березня 2001 року. Тоді Україна очолила "чорний список" асоціації фірм звукозапису IFPI, який складає міністерство торгівлі США. Суть претензії довго пояснювати не треба: спритні ділки знаходили вдячного покупця на "палені" CD та DVD (тоді також ще доживав ринок аудіо- та відеокасет). У відповідь на претензії Україна огризнулася: мовляв, американці зачищають конкурентів, самі ж хочуть монополізувати виробництво CD по всьому світу.
Американська реакція не забарилася і країна-порушник швидко відчула проблеми в розвитку зовнішньої економічної діяльності. Тож тодішній Кабмін розпорядився ввести ліцензування як імпорту, так і експорту CD й DVD. А в листопаді того ж року контрафакт, якого конфіскували близько 50 тисяч одиниць, показово розчавили бульдозерами. Під кінець року Верховна Рада прийняла закон про захист інтелектуальної власності.
Як і безліч інших, цей закон не працює. Відтоді Україну то викреслювали з таких "чорних списків", то знову повертали, як ось тепер. Формулювання не змінилося: українське безкарне "піратство" шкодить економічним інтересам Євросоюзу. Нині CD разом із ринком легальних DVD в минулому. Проте зазіхання на інтелектуальну власність уже не обмежується безкоштовними скачуваннями з інтернету музики, фільмів та "ламаних" комп'ютерних програм. Проблема набагато ширша.
Українці навчилися робити "китайські підробки" практично всього. Тут і медичні препарати, одяг, ювелірні вироби й косметика відомих брендів, офісна техніка й витратні матеріали до неї, навіть іграшки. Тобто зроблена, за крилатим висловом "в Одесі на Малій Арнаутській", дитяча залізниця надходить у продаж під виглядом оригінальної німецької. Або ж маленькими буквами напишуть — виготовлено за ліцензією, чого ніхто ніколи ніде не перевіряє.
Але найбільше мені знайома й зрозуміла проблема порушення авторських прав та безкарне "піратство" на книжковому та кіноринках. Зокрема, навіть у великих містах, де кінозалів більше, ніж у маленьких, громадяни, серед яких є особисто знайомі, не приховують — подивляться фільм безкоштовно, коли той потрапить у мережу. Книжкові ж новинки "скачують" на незаконних ресурсах.
Я дізнався, як і чому працюють десятки халявних ресурсів. Той, хто вільно ними користується, забезпечує утримувачу платформи рейтинг відвідувань. Що дозволяє йому капіталізувати себе й ставити платну рекламу. Бо всяка фірма, яка себе поважає, має досить пристойний рекламний бюджет. І ось із цього місця починається найцікавіше. В такий спосіб часто рекламуються… контрафактні товари. Ті самі згадані вище підробки відомих марок, склепані далеко від зазначеної у вихідних даних країни-виробника.
Питомі любителі халяви допомагають заробляти тим, хто її пропонує, ігноруючи тих, хто справді створює оригінальний інтелектуальний продукт. Так зводиться на пси праця видавництв, продакшн-студій, зменшується відвідуваність кінотеатрів і книгарень.
Користувачі "піратського" контенту мають невеликий перелік виправдань. Гроші тут, попри припущення, не на першому місці. Головний аргумент: у сучасному світі новітніх технологій людина повинна мати доступ до всього й без обмежень.
Світ матеріального дає мені вибір: купити оригінальний картридж для принтера за 300 гривень чи підробку за 100, фірмові джинси чи на третину дешевший продукт "під фірму, але теж якісні". Наші співгромадяни готові платити за підробку не лише тому, що вона менше коштує, а також через можливість помацати, відчути в руках. Натомість пропозицію платити за можливість читати, дивитися й слухати легально більшість сприймає засобом викачування грошей ні за що.
Наше суспільство в переважній більшості не виховало в собі повагу до чужої праці. Передусім — тієї, якої ніби не видно і результат якої давно й звично отримується просто так.
Минулого літа дізнався — з квітня автори українських фільмів й серіалів, хоча б раз переглянутих через інтернет за західним кордоном, можуть з того отримати (й таки отримали) роялті. Про крадіжку інтелектуальної власності не йдеться. Фіксуються лише перегляди з легальних ліцензійних платформ. Однак усередині країни про таке лишається хіба мріяти.