Святогоріська лавра на Донеччині одна з трьох православних в Україні поруч з Києво-Печерською та Почаївською. Усі належать до Української православної церкви Московського Патріархату. З початком війни на Донбасі монастир звинувачували у підтримці сепаратистів, переховуванні бойовиків та участі його ченців в охороні ватажка терористів "ДНР" Ігоря Гіркіна. Представники лаври всі закиди заперечують. Ми поїхали поглянути, яка атмосфера панує на території святині зараз.
Прямий потяг з Києва довозить до Святогірська. Вокзал несподівано розташований серед лісу. Автобус до лаври, що за 7 км звідси, треба чекати годину. Беру таксі з кріслами під червоною оксамитовою накидкою, як куліси в радянському клубі. Минаємо сосновий ліс, і зауважую попереду білі храми лаври на горбах. На горі ліворуч — такий же білий пам’ятник одному з найбільших борців з релігією — більшовику Артему.
У підніжжі протікають чисті води Сіверського Донця. Перед мостом паркують автівки відвідувачі святині. Неподалік добудовується відпочинковий комплекс із басейном та кількома кафе. В одному з них п'ю ранкову каву. Поруч дві жінки обговорюють ціни на хрестики в церковних крамницях. По радіо передають новину про черговий режим порушення тиші на фронті. На плазмі під стелею йде беззвучний кліп, де крутять сідницями дівчата в купальниках.
На мості, що веде до лаври, сидять жебраки. Худий пенсіонер продає грудки крейди та кременя — порід, на яких стоїть лавра. В пакеті лежать мухомори. Намагається їх збути трьом жінкам в хустках на голові та навколо стегон. Переконує, що гриби помічні при різних хворобах. Ті регочуть та йдуть.
Церковні дзвони сповіщають про закінчення ранкового богослужіння. На подвір’ї з невеличкою каплицею стоять встелені білою цератою довгі столи. Тут безплатно роздають їжу. З тарілкою тушкованої картоплі та салатом з капусти шукає собі місце жінка років під 80. Називатися не хоче. Живе на вокзалі у Слов’янську за півтори години їзди електричкою. Вдягнена у добротне пальто з хутряним коміром.
"Це тут мене так приоділи. А до цього ти би бачила, яка я обірвана ходила. Поки на вокзалі з монашкою не познайомилася. Вона сказала сюди приїхати, — розповідає. — Хата? Діти не пускають. Треба йти кудись жалуватися. Та я не хочу собі серце ятрити. І тобі не хочу розказувати. Бо тільки розстроюся. Тут молюся, тут добрі люди. Це зараз на трапезі небагато. Бо і холодно, і біженців стало набагато. А раніше …"
"Раніше тут декілька тисяч в день годували, — проходить повз з відром помічниця кухні. — Приїжджали в одних халатах — у чому з хати під час обстрілів вибігли. 4 тисяч біженців у нас одночасно жили".
Після трапези мене наздоганяє Микола — чоловік років 35 зі спухлим обличчям, без кількох передніх зубів, в стоптаних черевиках.
"Дай Боже здоров’ячка. Сестричка, купи мені квиток до Києва. Або дай 37 гривень, — дивиться жалісливо в очі. — Розумієш, мені треба у Київ. Бо тут роботи немає. Я сам з Краматорська. Мою квартиру розбомбили, коли війна була у вас. Ну, у нас".
З довгого корпуса біля трапезної постійно вибігають зграї дітей. У вікнах вивішена на холод їжа в пакетах. З білим котом на сходах бавиться хлопчик років 10. Втік сюди з мамою від війни. Зараз живуть біля Слов’янська. Інколи приїжджають до монастиря по матеріальну допомогу.
В холі під сходами гуртожитку стоять у ряд дитячі візочки. Тут живе ще з 200 біженців. І тут можна поселитися паломнику.
"Платите 25 гривень за постіль і ночуєте, — пояснює тендітна жінка а окулярах за рецепцією. — Ще дають пожертви — хто скільки може. У номерах від 3 до 27 осіб. Жінкам до 30 років нема благословіння перебувати тут більше доби".
Жінкам до 30 років нема благословіння перебувати тут більше доби.
На території лаври чую російську та суржик. Чисту українську — вперше з вуст військових, що дислокуються у прифронтовій зоні. Їх дві компанії чекає на екскурсію в печери.
Біля входу збирається з 40 осіб. З тих, хто без квитка, прищавий хлопець збирає по 20 гривень. Всі купують свічки, бо в проходах печер темно.
"Людям з кло… кла… І не вимовлю це слово, краще сюди не заходити, — каже захекано молодиця в червоній куртці, маючи на увазі клаустрофобію. — Всі зі свічками, пространство закрите, аварійного виходу нема, ні вікна".
"Оце я 20 гривень заплатив, щоб просто тут пройтися?" — тупцяє за всіма чоловік років 40 у спортивному одязі. Йдемо ланцюжком вузьким тунелем з білими стінами, від яких білим стає верхній одяг — печери вириті у крейдяній скелі. Часом утворюється корок з людей. Комусь стає погано.
Тунелем виходимо на верхівку крейдяної скелі. З неї відкривається краєвид на місто, Сіверський Донець та навколишні ліси.
"Ти хочеш сказати, що це позиція? Що з тої висотки не буде видно це місце? Та ні", — обговорюють локацію як воєнну позицію українські військові у формах без шевронів. Повертаються до лаври дорогою серед крутих крейдяних узбіч та чагарників, не припиняючи свою дискусію.
Високий смуглий чоловік просить мене зробити фото на його мобільний. Стає на фоні вирізьбленого у стовбурі дерева обличчя червоноармійця — пам’ятника героям "Великої вітчизняної війни".
"Я сюди до війни їздив молитися. Сам зі Слов’янська. Потім чув ніби тут золото Януковича ховають, бойовиків ОРДЛО. Не вірив. Приїхав подивитися, які тут настрої, — розказує пан Михайло. — Точно паломників поменшало з тих часів (за даними лаври у 20 разів. – Авт.)".
Ступаємо по написах зроблених шматками крейди, що валяється під ногами. Є тут назви міст, зізнання в коханні. А також "Россия – (намальоване серце) – Украина".
"От бачите — Росія любить Україну. Хтось, мабуть, у це дуже вірить, — каже він. — А чому їй Україну любити? Та нема чому... Чого не скажеш про людей, родичів там, друзів. Ми тут, принаймні, далеко від Росії не втечемо. Тому й не хочемо вважати цю війну війною з нею. А може воно і дійсно не так. За ці роки наша влада себе дискредитувала. Якщо хтось раніше й думав, що це росіяни прийшли на наші землі, то тепер і не знає, кого ворогом вважати. Ще вірять, що Зеленський щось зробить. Бо справжнім політикам, багаторічним, не вірять".
До Росії звідси — 2-3 години їзди, родинні та робочі зв’язки місцевих тісні.
Намісник Святогірської лаври митрополит Арсеній — українець, народжений в Карелії. В миру — Ігор Яковенко. Війну на Донбасі називає міжусобною. Росію агресором не визнає. ПЦУ вважає не церквою, а політичною організацією.
..."Російські снайпери на дзвіницях? Не бачила тут такого, — говорить у сувенірній крамниці повна молодиця, коли питаю її про інформацію, яка кілька років тому поширювалась в інтернеті. — А ще писали, ніби тут у підвалах зброю переховували. То все вигадки журналістів. Я вірю нашим священникам. Хай краще люди самі приїжджають та подивляться, як тут спокійно, благодатно, намолено. Бо раніше з Європи приїжджали, Львівської області, Росії. У храмі на службі не поміщалися. А зараз гляньте — білий день, неділя, дві людини по двору ходить. Тільки й чекаємо, коли війна закінчиться, щоб знову, як раніше до нас їхали, не боялися. Та, здається, нікому цей мир не треба".
Пригадую минулорічну новину про знайдені на території Святогірської лаври прайси з цінами на послуги в рублях. Намагаюся розрахуватися за іконку з продавщицею російською валютою. Погоджується, якщо у мене некрупні купюри, бо решти не матиме. В іншому магазині мені на відріз відмовляють.
..Під вечір людей на території лаври суттєво меншає. Чоловік на мості досі продає мухомори. Микола з Краматорська сумно чекає на автобус. Не назбирав на квиток в Київ. Поруч — мешканка вокзалу у Слов’янську їде "додому". Малий зі сходів гуртожитка тримає пакет з надовбаними в горі шматками крейди. Набиваємося у салон такого нечастого тут автобуса. Лавра проводжає нас биттям дзвонів. Починається вечірня.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про те, яким нині є життя на окупованій частині Донбасу.
