Як вивести зі стану рівноваги українця? Наприклад, назвати його москалем. Тож, коли я їхала в Москалівку, що на Тернопільщині, була впевнена: людям вкрай не подобається назва їхнього села. Виявилось, це не так. Людям подобається жити саме в Москалівці. Це колоритне село, і його мешканці глибоко вразили мене! Своїми емоціями хочу поділитися з читачами “Експресу”.
...Недільного ранку на автостанції Ланівців стоять люди із великими клунками. З автобуса вистрибує водій із цигаркою в зубах: “Агов, хто на Москалівку? Давайте бігом, рушаємо!” Швидко заходжу в автобус. Біля мене сідає жінка у синій хустині. Придивляється. “Ви не місцева”, — констатує. Додає, що в Москалівці всі одні одних знають — у селі живе приблизно 200 людей.
Ось і придорожній вказівник — “Вас вітає село Москалівка”. Виходжу на зупинці. Переді мною — маленькі будиночки із білими стінами та блакитними рамами вікон. Які красиві!
“Ти кого шукаєш?” — питає жінка біля однієї з хат, помітивши мене. Розповідаю, що приїхала знайомитися з Москалівкою і її мешканцями. Пані Орися, як назвалася, усміхається: “Зараз я тобі багато розповім. Заходь до хати, не стидайся!”
У домі — вишиті рушники і мереживні скатертини. Господиня підкидає в пічку дрова. У кімнаті тепло і пахне чимось смачним.
МИ НЕ МОСКАЛІ!
“Ви не думайте про назву. Ми ніякі не москалі. Скоріше правдиві бандерівці”, — каже жінка і наливає в тарілку борщу. “А як вас правильно називати? — питаю. — Москалівці, москальці?” “Правильно казати “москалівчани”, — відповідає пані Орися. — Є багато версій походження назви села. Кажуть, що солдати московської армії тут жили. Або що хтось із прізвищем Москаль заснував наше село. Та, взагалі, це не так важливо. Ми всі українці. О, йде мій батько, можеш у нього запитати. Він історію знає тут найкраще. Минулого року навіть книжку написав!”
Сивий чоловік на ім’я Микола Макодрай сміється, а потім дістає з полички грубезну книгу.
“Наша Москалівка — незвичайне село, — каже. — До революції 1917 року ми були під владою Російської імперії, а за кілька кілометрів звідси починалася Австро-Угорщина. Із 1920 по 1939 рік тут панувала Польща. Тому багато культур змішалося”.
Пан Макодрай заперечує, що назва пішла від рекрутів російської армії — “москалів”, бо ж село заснували набагато раніше, аніж постала Російська імперія і до її війська запровадили рекрутський набір. Перша згадка про Москалівку в писемних джерелах датована 1582 роком. “Із прізвищем Москаль в архівах теж ні про кого не пишуть, — зауважує чоловік. — Думаю, тут жили вихідці з Московії. Росіяни тобто. Але у нас їх завжди москалями називали. Ото воно так і повелося. Та від них тут лише назва й лишилася. І слава Богу”.
Ми з пані Орисею виходимо на вулицю. Чути жіночий спів. “Це сільський хор?” — питаю. “Так, то жінки з церкви колядувати вийшли. У нас тут українських традицій повно!” — із гордістю додає жінка.
Церковний хор колядує — тут з покоління в покоління підтримують народні традиції.
Колядники виходять із дому й повертають до сусідніх воріт. “Голосніше дзвони, Васильку, щоб нас усі чули!” — гукає жінка в жовтій хустині з червоними квітами.
“Мене Таїса звати. Я головна в церковному хорі, — відрекомендовується вона. — Збираємося на всі народні, церковні свята і йдемо співати. Треба ж підтримувати наші традиції?” Хор заспівує “Нова радість стала”, а ми з Орисею йдемо однією з трьох вулиць села до школи.
СКАРБИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
На порозі москалівської школи нас зустрічає Галина Поплавська. Вчителька збирає фольклор рідного села.
“Москалі? — сміється. — Тепер їх тут нема. І російською ніхто не говорить. Тільки українською”.
“А про скарб Хмельницького чули? — питає пані Ганна й дістає з шафи архівні щоденники. — Неподалік точилися бої між Богданом Хмельницьким і польським військом. Коли козаки йшли через наше село, то були дуже змучені й спраглі. Зупинилися біля дуба. І тут отаман заховав чи то скарб, чи то булаву. Шукав їх потім багато хто, але марно. Та одна провидиця сказала, що саме тут, у Москалівці, біля цілющого джерела колись закінчиться велика війна. Рано чи пізно зброя Хмельницького вийде з-під землі. Тоді водою із цілющого джерела чи зброєю, але ми всіх переможемо”.
Галина Поплавська розповідає, що у 1946-му була у Москалівці криївка вояків УПА.
“Я досі збираю повстанські пісні і розучую в школі з дітьми, щоб не забували про своє коріння”, — додає вчителька.
“А перейменувати село ніколи не хотіли?” — питаю жінку. — “Не хотіли і не хочемо. Це ж наша історія”.
Пані Ганна сміється: згадала, що у селі був чоловік із прізвиськом Москаль. “Але це не через національність, — каже. — Він мав репліку у виставі, де його нібито забирали у рекрути. “Тепер, мамо, я москаль”. То потім ще його дітей і внуків так називали”.
БАТЬКІВЩИНА МИТЦЯ
Пані Орися хвалиться: із Москалівки родом багато відомих людей. Зокрема, Іван Марчук — всесвітньо відомий художник. Хоча його рідної хати тут уже нема, кілька разів на рік приїздить у гості до односельців. Пані Орися веде мене до хати жінки, яка, кажуть, була першим коханням відомого митця.
У місцевому музеї зберігають роботи всесвітньо відомого художника Івана Марчука, яким дуже пишаються односельці.
Галині Дравчук — 84 роки. Коли питаю про Івана Марчука, шаріється: “Е! То вас обманули. З Іваном у нас була тільки симпатія, ми товаришували з дитинства і досі спілкуємось. У нас разом пройшло дитинство, юність... А вже старість змушені доживати окремо. Так склалася наша доля.
Він — дуже талановитий, але такий впертий! Завжди робив так, як хоче. Я берегла його перші малюнки на клаптиках паперу із зошитів. Коли він минулого разу приїздив, хотіла їх йому показати. Але час бере своє. Дістала малюнки зі сховку, а вони просто розсипалися у мене в руках...”
Ми з пані Орисею повертаємось до хати, вона починає готувати вечерю для родини. За столом переглядаємо новини і розмовляємо про сьогодення. “У нас тут всі патріоти, — каже жінка. — Хочемо, щоб Україна перемогла. Будемо за це боротись усіма силами”.
ДО РЕЧІ
Село Москалівка на Тернопільщині — не єдине з такою назвою в Україні. На Хмельниччині є аж дві Москалівки. Одна із них — у Білогірському районі, тут живе 240 осіб. А в ярмолинецькій Москалівці населення становить трохи більше ніж 600 осіб. Двоє вихідців звідси — Петро Бойко та Олег Сердюк — загинули на Сході в російсько-українській війні. На Чернігівщині є село із назвою Москалі. Там залишилось всього 40 жителів. Один із них, Григорій Дахло, зібрав величезну етнографічну колекцію. Тепер чоловік проводить екскурсії для туристів, розказує про місцеву історію. І з гумором оповідає легенди про походження села і тамтешніх москалів.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, що змінить у шкільному житті новий закон про середню освіту
