Його книжки люблять та читають не лише в Україні, а й у всьому світі. І це не перебільшення: твори Андрія Куркова перекладено майже 50 мовами! Таким успіхом не може похвалитись жоден інший український письменник. Не дивно, що літератора частіше можна застати за кордоном, ніж у Києві.
— Я збираюсь ненадовго до Англії, — каже 64-річний Андрій Курков, якого мені таки вдалося зловити вдома. — Їду в Лондон, де виступатиму з французьким письменником Олів’є Нореком. Він розповідатиме про війну у Фінляндії, а я — про війну в Україні. Також в одному з кінотеатрів заплановано показ фільму “Сірі бджоли”.
— Прем’єра цієї картини в Україні відбудеться у жовтні. Хвилюєтесь?
— Ні. Я ж тільки автор книжки, яку екранізували. А хвилюватися має режисер, який, власне, знімав і котрий сам писав сценарій. Що з того вийшло — не знаю, бо стрічки ще не бачив. Уперше зможу переглянути в Лондоні. До слова, “Сірі бджоли” починали фільмувати на Луганщині — фактично на лінії фронту. Потім військові дали наказ на евакуацію і завершувати довелося десь під Києвом.
— Цьогоріч ви отримали у Франції літературну премію за “Нашу щоденну війну”. Скільки вже відзнак у вашій колекції? Принаймні французьких...
— Спеціально не рахував. З того, що можу зараз пригадати, мабуть, п’ять чи шість. Найбільш значуща — премія Медичі за найкращий іноземний роман, яким визнали “Сірі бджоли”. Тим часом ця книжка й далі виходить у всьому світі. Нині готується видання у Єгипті й Туреччині, а також в Індії, де її надрукують мовою телугу. (Цікаво, що нею розмовляє 35 — 40 мільйонів людей, тобто за територією це ще одна Україна). Одне слово, моя книжка розширює географію та набирає нових читачів.
— У вас не так давно вийшов уже третій ретророман — “Лазнева справа”. Як почуваєтеся у цій ніші?
— Я почав уже четвертий роман, тобто мені подобається це писати. Зрештою, то єдине, над чим я нині можу працювати. Не відчуваю, що маю право писати художню літературу про те, що відбувається сьогодні. А ось документальну — можу. Думаю, що нині якраз час української документальної прози...
Що ж до романів про 1919 рік, вони також далися мені непросто. Третю книжку я закінчив — після перерви у два з половиною роки — тільки торік восени. Що буде з четвертою, наразі не знаю. Проте я все ж таки за фахом романіст, а не есеїст, тому вважаю, що треба продовжувати писати художню літературу.
— Ваш “Пікнік на льоду” надрукували стотисячним накладом та безплатно роздавали у Відні. Iнтерес до роману через тридцять років після його виходу не здивував?
— “Пікнік на льоду” — типовий лонгселер. Ця книжка буде жити довше, ніж її автор. (Усміхається). Років двадцять тому роман обрали улюбленою книжкою міста Базель у Швейцарії, де також роздавали всім охочим. Потім в Англії називали культовим твором, і мережа книгарень замовила окремий наклад. З одного боку, я не вважаю, що це мій найкращий роман, а з іншого, те, що його люблять читачі, це тільки позитив. Грубо кажучи, “Пікнік на льоду” дозволяє мені професійно жити як письменникові. Бо цієї книжки продано в світі вже більш як мільйон примірників!
— Сьогодні в Україні спостерігається розквіт літфестивалів. Як ви такий феномен пояснюєте?
— Це цілком нормально. Йдеться про культурний супротив. У такий спосіб суспільство самозахищає колективну психіку. А єдине культурне поле та єдиний культурний контекст об’єднують людей. І дозволяють почуватися єдиною спільнотою, єдиною країною... Саме тому в нас відкриваються нові книгарні й видається багато книжок. Читачі сьогодні більше цікавляться українською літературою, ніж іноземною.
— Ви уже адаптувались до регулярних російських атак на столицю (і не тільки)? Принаймні на емоційному рівні.
— Найскладніше дізнаватися про чергові жертви та про чергові трагедії. Як-от у Яровій на Донеччині чи у Києві, коли було зруйновано п’ятиповерховий будинок. До цього звикнути неможливо. (Зітхає). Що ж до сирен, думаю, вся країна уже навчилася правильно реагувати на такі речі. Чи моя квартира розташована у тих районах, які найчастіше атакують? На щастя, ні.
— Щоб не завершувати на сумній ноті: скажіть, на чий концерт — класичної чи поп-музики — ви хотіли б піти з дружиною?
— Ой, ми майже не ходимо на концерти. Віддаємо перевагу театру. Були в Опері, на Подолі (там, до слова, йде моя п’єса), в Лесі Українки. Якщо ж говорити про музику, то я, без сумніву, пішов би на концерт Вакарчука й “Океану Ельзи”. Дуже люблю їхні пісні. Крім того, відвідав би виступ Джамали. На жаль, часу бракує, тому, якщо слухаю якихось музикантів, то зазвичай у барі готелю. (Усміхається).
