Майже тридцять років Анжеліна Швачка — солістка Національної опери України. Гастролювала з рідним театром у багатьох країнах світу: від Франції та Італії до США і Японії. З останньої співачка нещодавно повернулася...
— Японію я відвідувала понад десять разів, — каже “Експресу” народна артистка України. — Була в багатьох містах, тепер — у Токіо й Осаці. Японці дуже тепло нас приймали. Особливо приємно було побачити в залі жовто-блакитні прапорці. Просто до сліз на очах! Тамтешня публіка — мій фаворит. Під час виступу там ніколи не дзеленчать мобільні телефони. Вони ніколи не аплодують посеред арії, тобто орієнтуються у творах, які виконуються. Зате на поклонах плескають, як діти. Ну а після кожного концерту підходять до артистів, аби подякувати, взяти автографи, сфотографуватися. За щирістю японці дуже близькі до наших глядачів.
— Удома вам доводиться виступати сьогодні в непростих умовах. Мабуть, повітряні тривоги й вистави переривають?
— Так, звичайно. Оце тиждень тому я співала “Кота в чоботях” — і раптом лунає сирена. Вистава — денна, дитяча. Я вже думала, що дітки не витримають та підуть додому. Але ні — всі дочекалися другої дії та повернулися у зал. Хоча повітряна тривога тривала довгенько — хвилин сорок. Безумовно, для нас це непросто, бо треба знову налаштуватися на той образ, який ти граєш на сцені, а головне — розігріти голос, що під час паузи встигає підсісти. Ну, це певні такі вже професійні моменти... Попри все, ми виходимо й продовжуємо виставу. Як то кажуть, show must go on. (Усміхається).
— Чи берете ви участь у доброчинних концертах на підтримку ЗСУ?
— Обов’язково. Перші такі виступи відбулися ще в травні 2022 року. Скажімо, в Тернополі я заспівала благодійний концерт разом із Сергієм Магерою, теж народним артистом, та іншими колегами, які тоді були на заході України. Вдалося зібрати кошти на джип для військових. Відтоді, вже майже три роки, ми не стоїмо осторонь загальної справи. Дуже часто зі студентами консерваторії, де я викладаю, беремо участь у різних акціях. Збирали гроші і на бронежилети, і на дрони. А буквально вчора — майже всією оперною трупою та хором — робили в їдальні театру окопні свічки.
— Що вас рятує від щоденних стресів?
— Насамперед робота, яку я дуже люблю. Для мене — це все! Коли приходиш у рідні стіни, за дверима залишається той жах, що відбувається нині. Знаєте, я живу в Києві недалеко від Лук’янівки, у районі, де було дуже багато “прильотів”. Останнього разу настільки гучно, що моя маленька донька сильно кричала... Проте виїздити з України на постійно я нікуди не хочу.
Що ще рятує? Риболовля. Люблю посидіти з вудкою на Дніпрі чи Десні. На хижака не ходжу, а ось карасі, лящі, карпи — це моє. Восени, наприклад, зловила ляща, що важив майже три кілограми. Такий ось трофей. (Сміється). Хоча бувають дні, що в когось поруч клює, а у мене — ні. Та в будь-якому разі вода, свіже повітря, улюблене заняття заспокоюють і дають можливість трошки релакснути. Тож з нетерпінням чекаю на весну, щоб знову почати рибалити.
— Кажуть, ви ще й малюєте?
— Так, пишу картини. Коли почався карантин, мені треба було кудись діти свою творчу енергію, і я захопилась живописом. Маю дуже багато робіт. Здебільшого зображаю море. Чорне, Балтійське... Пишу з пам’яті: це або спогади дитинства (щоліта я їздила до бабусі в Грузію), або гастрольні враження (свого часу я часто співала в Естонії, Литві, Латвії, Швеції)... Мені це також дуже подобається.
— До речі, про гастролі. Про Японію і тамтешню публіку ви розповіли, а які глядачі в європейських державах?
— Звичайно, найбільш стримана публіка у північних країнах. Скажімо, я багато виступала у Королівській опері Норвегії. Вони, коли не знають, де треба аплодувати, краще утримаються. Натомість іспанці чи французи, якщо їм справді подобається, можуть заплескати й посеред арії. Тобто все залежить від темпераменту. Хоча це також відносно, якщо чесно... Я гастролювала в дуже багатьох країнах. Простіше сказати, де я не була, ніж навпаки. Щоразу привожу з-за кордону масу вражень (відвідую музеї, храми, пам’ятки), емоцій та позитиву!
