Західні критики називають його сучасним Джорджем Орвеллом. Книги Ярослава Мельника не раз відзначались літературними преміями в Україні, а також у Литві, Франції (письменник живе нині між цими країнами), Великобританії... Більше того — його твори навіть вивчають у школі!
— Ярославе Йосиповичу, якщо не помиляюсь, ваш “Дуже дивний будинок” вийшов два роки тому. Скажіть по секрету, коли нам слід чекати якоїсь новинки? I що то буде цього разу — роман, повість чи збірка оповідань?
— Можливо, це буде мій третій фантастичний роман, який відрізнятиметься за основними темами від “Далекого простору” та “Маші, або Постфашизму”. Однак це навряд чи станеться у найближчий рік. І не тому, що я його ще не написав. Не належу до письменників, що пишуть і негайно, під який-небудь Книжковий арсенал чи Форум видавців, друкують щороку по роману. (Бо ж треба “світитися”, а то забудуть). Хоча з моїх п’яти книг, виданих в Україні, перші три виходили щороку. Проте я їх просто виймав із шухляди, де вони лежали роками, деякі й десять літ.
Отак просто написати роман і відразу віддавати видавцеві — не моє. Рукопис має відлежатися. Може, це пов’язано з характером моєї творчості, в якій йдеться не про актуальні, в газетному сенсі, явища, а про вічні. Які, однак, можна назвати вічно актуальними...
— Ваші книги перекладено понад десятьма мовами. З англійською чи французькою все більш-менш зрозуміло, а як було побачити свої твори есперанто?
— Мені просто поталанило. Я зустрів чудову людину та перекладачку Ольгу Керзюк, яка живе в Лондоні й тривалий час завідувала відділом української літератури та літератури на есперанто в Британській бібліотеці. Вона переклала на цю рідкісну, але інтернаціональну мову декілька моїх речей, серед них і “Книгу доль”, у якій йдеться про психологію людини, що знає наперед дату своєї смерті. До слова, за тією повістю знятий фільм.
— Ваш роман “Далекий простір”, як відомо, входить до обов’язкової шкільної програми з української літератури. Як ви це сприйняли?
— Двояко. Звичайно, добре, що одинадцятикласників спонукають читати тексти, які змушують думати. Окрім того, кому не приємно потрапити в ряд “класиків”. Точніше, бути в одній програмі з Шевченком, Лесею Українкою, Довженком, Симоненком... Але з іншого боку, це викликає і внутрішній спротив. Врешті, напружує. Хто знайомий з теорією архетипів Карла Юнга, той зрозуміє, про що йдеться. Є ти, Самість, і є Персона, соціальна маска, той суспільний образ, який твориться і в якому ти постаєш для школярів. Ти стаєш “бронзою”, не собою... Це лише здається, що “слава” — благо. Насправді це велике випробування. Втримати свою Самість, залишитися собою, і не сприймати серйозно Персону, не так просто. Багато творців на цьому шляху зазнали невдачі й стали творчими банкрутами. Згадаймо хоча би “Мартіна Ідена” Джека Лондона.
— На Батьківщині ви — рідкий гість, зате часто зазначаєте, що живете між Литвою та Францією. I все ж — останнім часом де більше проводили час?
— У зв’язку з пандемією я застряг у Литві. До речі, міг застрягнути в Україні, бо після приїзду на ювілей тата ледве встиг на останній літак перед закриттям кордонів. У мене як у фантаста й сюрреаліста було відчуття, що я потрапив у якийсь із своїх романів...
У Франції ж не був уже більше як рік. Весною мав презентувати в Парижі французьку версію свого роману “Маша, або IV рeйх” (“Маша, або Постфашизм”), але Книжковий салон через ту ж пандемію не відбувся. Однак, думаю, вже з осені моя “ліва нога” буде у Франції. Я запрошений на фестиваль фантастики у Нанті, що має відбутися наприкінці жовтня. Це — основний такий форум у Європі.
— До речі, ви любите зустрічі з читачами? Вони вас більше підживлюють чи виснажують? Чи це завжди залежить від конкретної ситуації?
— Як для письменника, який поза тусовками (принаймні тому, що давно живу за межами України), такі зустрічі — завжди свято. Є читачки, які приїжджають навіть з інших міст, бо я для них щось значу, тобто значать мої книги. Нерідко слухачі під час нашого спілкування демонструють зовсім інше сприйняття твого твору, віднаходять у тексті сенси, про існування яких ти не підозрював... І це завжди — несподіванка!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з письменницею Еммою Андієвською
