Як тільки закінчиться карантин і повноцінно запрацюють наші кінотеатри, одним із перших на екрани має вийти фільм “Східняк”. Це — режисерський дебют 39-річного Андрія Іванюка. Головну ж роль у стрічці, в якій ідеться про війну на Донбасі, зіграв народний артист України Богдан Бенюк...
— Спочатку я не планував зніматись у цьому фільмі, — відверто каже нам 63-літній актор. — Принаймні тому, що далекий од війська і навіть не знав, яким боком тримати автомат. (Сміється). Просто допомагав робити ролик для пітчінгу й привів хлопців, які, на мій погляд, могли б непогано зіграти. Яким же великим було моє здивування, коли виявилось, що режисер мітить на мене!
До речі, Андрій Іванюк рік воював на фронті, був кулеметником. Його враження і лягли в основу сценарію. Зйомки ж відбувались на полігоні “Широкий лан”, що біля Миколаєва. Там фільмували всі ті бої, перипетії й т. д. Знаєте, фільм вийшов неймовірно цікавим. Особливо — фінальна “точка”, де мій персонаж каже: “Ненавиджу тих людей, які говорять про мир тоді, коли його ще немає”.
— Якщо не секрет, чим ви займались на карантині? Може, знову експериментували біля плити? Згадавши часи, коли вели кулінарну програму на телебаченні...
— Біля плити? Ні-і-і. (Усміхається). Мене “запрягали” вдома до інших справ. Я вмію працювати на землі, а ще — прибирати. Як у будинку, так і на подвір’ї. Тож я виконував звичайну чоловічу роботу. Окрім того, щодня чотири години займався по скайпу зі своїми студентами. Потім приймав, знову ж таки онлайн, іспити. На щастя, на другому курсі це ще можливо, а ось на четвертому вже треба грати у виставі... Дивлячись на те, що нині роблять мої “бенючата” (так я їх називаю), розумію: у нас ростуть справді цікаві люди й дуже важливо правильно виховати цих студентів.
— До речі, а з ваших дітей та онуків хтось пішов “творчою стежкою”?
— Ти розумієш, я давав можливість своїм дітям самим вибирати шлях у житті. Щоб потім ніхто не закидав: “А я тобі казав, а я тебе попереджав...” Моя старша донька викладає філософію, вона — доцентка, кандидатка наук. Молодша працює на телебаченні й пише сценарії. А син два роки вчився на юридичному факультеті, а потім перевівся на організацію театральної справи. Він уже на п’ятому курсі.
Я давав можливість своїм дітям самим вибирати шлях у житті.
До речі, мої онуки, Орися та Ярема, грають у театрі імені Франка — у виставі “Поминальна молитва”. Будуть вони артистами чи ні — не знаю, але від виходу на сцену отримують велике задоволення!
— Восени, здається, виповниться сорок років, як ви працюєте в Національному театрі імені Франка?
— Так, я прийшов у жовтні 1980-го... Внутрішньо почуваюсь так само, як і тоді. Не втратив потягу — того хотіння — до роботи. Абсолютно. Та й у фізичному плані, тьху-тьху-тьху, при доброму дні сказати — також усе нормально. У травні мені виповнилось тільки 63! (Усміхається). Тож наразі роки не мають ніякого значення.
— Скажіть, у вас характер — запальний?
— Нормальний. За натурою я — добрий чоловік. Але всередині мене живе повно всілякого. Тож іноді “ощетинююсь” та роблюся злим. От коли поруч опиняються люди, які заслуговують на негатив, я віддаю їм це сповна... Знаєте, є така українська приказка: в тихому болоті чорти водяться. (Усміхається).
— Цікаво, ви — водій чи пасажир? I яке авто маєте нині?
— У мене понад тридцять років стажу за кермом. Їжджу сьогодні “Ауді”, яку придбав у 2005-му. Дуже гарне авто. Тоді німці ще випускали добрі машини: і запчастини нормальні, й кузов не гниє... Попри те, що іномарка у мене вже п’ятнадцять років, вона в хорошому стані. Звичайно, я її доглядаю та регулярно роблю техогляд. До слова, на спідометрі вже 400 тисяч кілометрів.
— Богдане Михайловичу, після карантину у вас заплановане продовження якихось проектів?
— Так, у фільмі Зази Буадзе “Небо-парасолька”. Це — драматична й щемлива історія, яку знімають спільно Україна та Італія. Я граю там діда, а італійський хлопчина — мого онука. На початку фільму вони абсолютно роз’єднані, а потім знаходять порозуміння. У нас вийшов вражаючий дует...
Зйомки відбувались у Карпатах — неподалік Верховини. Спочатку всі дуже переживали, що буде погана погода, але вийшло навпаки. Навіть на два дні випав сніг, і нам вдалося зняти неймовірний фінал. Кіно вже майже готове. Залишилось дещо зафільмувати в Італії.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Анжелікою Рудницькою
