Визнання їй приніс роман “Гонихмарник”, який побачив світ рівно десять років тому. Нині ж Дара Корній — лідерка серед українських авторок жанру фентезі. На її рахунку — понад п’ятнадцять книг, що припали до смаку читачам, які люблять історії про містику, чугайстрів, обереги, мавок і зворушливе кохання...
— Наступного тижня у вас — ювілей. Цифра доволі красива: 5 і 0. А як ви самі до неї ставитесь? По-філософськи чи...
— Спокійно ставлюся. Без пафосу та без істерії, — зазначає Дара Корній. — Мої роки — моє багатство. Я дякую Творцю за кожен день, прожитий на цій землі. Дякую за прекрасну родину... За те, що маю цікаве й небанальне життя. За кожну людину, яка трапилася на моїй життєвій стежині. Дякую за кожен набитий синець і за кожний урок. За успіхи і за поразки теж дякую... Знаєте, з моїми чудовими читачами та любов’ю до життя цифри 5 і 0 не лякають.
— До ювілею ви зробили собі якийсь подарунок? Може, видали новий роман чи, принаймні, щось закінчили?
— Так, звісно. Осінь буде щедрою. Щойно вийшла з друку моя нова книжка “Чарівні істоти українського міфу. Духи-шкідники”. На підході інші дві новинки: повість для підлітків — “Пригоди змія багатоголового в Скелястому Світі Вічного Літа” і казка для діток — “Особливий”. А ще — перевидання “Гонихмарника”, якому цьогоріч виповнюється десять років. Дякуючи цій історії, я, власне, стала письменницею. Нині ж мій роман — у шкільній програмі з української літератури для позакласного читання.
— Знаю, що ви постійно носите зі собою блокнот, куди записуєте думки, які народжуються десь у дорозі. Чи траплялись у зв’язку з цим якісь веселі чи не дуже ситуації?
— Та повно таких історій. Пригадую, як ідея написання “Щоденника Мавки” народилася, коли я поверталася з Києва нічним потягом. Люди в купе спали. І це нормально, бо ніч. Була жінка з малою дитиною, два-три рочки хлопчикові, і той будився від найменшого шурхоту. А мене розпирає від ідей. То я вирішила над головою світло не вмикати, малого не будити. Взяла блокнот та вийшла в загальний коридор.
Хотіла записати сюжет, який так несподівано впав на голову. Думала собі, що то на декілька хвилин. Просиділа я там до ранку, списавши весь блокнот. Ото просто на підлозі, на килимку. Провідниця була шокована. Казала, що такої дивачки вона ще не зустрічала. І поїла мене безплатним чаєм та годувала цукерками. Було весело...
Провідниця була шокована. Казала, що такої дивачки вона ще не зустрічала.
— На одній із зустрічей з читачами ви розповідали, що після завершення роботи над черговим твором почуваєтесь “викрученою, мов ганчірка”... Зазвичай що чи, може, хто повертає вам сили та енергію?
— Природа. Гори, річка, озеро, парк, ліс, луг, поле, спів птаха, шелест вітру, грім у небі, блискавки, гроза, дощ і навіть злива. Це мої місця сили та мої найліпші у світі антидепресанти й відновлювачі. Я природозалежна людина. І мандрівниця по духу. Мандри — це потужний релакс для мене. Але мої мандри тихі. Вони не торкаються бетонних джунглів міст. Я мушу відчувати під ногами землю, а не бетон (тобто маю заземлитися), бачити вночі в небі зорі, а не каламуть, відчувати пахощі степу чи лісу, а не запахи каналізації.
— Як найближчі сприймають вашу творчість? Ну, діти — зрозуміло, а чоловік?
— Родина для творчої особи — то її надійний тил та фортеця. Без підтримки рідних навряд чи я змогла б так плідно й багато працювати... Мій чоловік — сильна людина, справжній мужчина, воїн. У 2014 році Володя пішов добровольцем на війну. Воював у районі Дебальцевого. Отримав там поранення. Так, він ветеран АТО. І для нього любов до України — це не порожні слова. Вони підкріплені вчинками. У цьому ми з ним схожі... До слова, нині мій син, Максимко, служить у лавах ЗСУ.
— Повертаючись до ювілею: будете якось святкувати?
— Пандемія коронавірусу внесла в плани свої корективи. Якраз на вересень обіцяють повторну хвилю захворювань. Тому святкуватиму в колі родини та близьких друзів. І взагалі — уродини для мене сімейне свято, дуже затишне й моє-моє. Хочу бачити в цей день біля себе тільки тих, хто направду мене любить та поважає, без офіціозу й завбачливо приклеєних до обличчя штучних посмішок та штучних слів.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Дмитром Ступкою
