Вона живе нині між вокзалами й аеропортами, виступаючи в різних країнах та містах. Берлін, Мадрид, Бірмінгем, Рейк'явік, Барселона... Проте місцем "прописки" для Джамали з початком повномасштабної війни в Україні став Стамбул, куди зірка переїхала разом із дітьми.
— Джамало, ви сьогодні, як відомо, перебуваєте у Туреччині. Наскільки важким випробуванням для вас була дорога до Стамбула?
— Насамперед хочу сказати, що це був вимушений крок. Я мала подбати про безпеку своїх дітей. Тому вирушила до сестри, яка живе у Стамбулі. Усім, хто виїздив з України, було непросто. Проте, коли у тебе двоє маленьких синів (молодшому — рік і вісім місяців, старшому — майже чотири), це, звичайно, дуже складно. Тим більше, що 23 лютого ми вакцинували Селіма, а 24-го, коли почалася повномасштабна війна, у нього температура піднялась до 39-ти. У такому стані перебувати в паркінгу нашого будинку в Києві, ясна річ, було неможливо... Ми поїхали на Західну Україну, переночували у знайомих у Тернополі, а потім я вже сама вирушила за кордон. Загалом у дорозі до Туреччини довелось провести п'ять днів.
— Нещодавно разом із дружиною Ердогана ви зустрічалися в Анкарі з українськими біженцями. Що було найбільш зворушливим на цій акції та що, можливо, не потрапило в об'єктиви телекамер?
— Там були тільки діти, до того ж — переважно сироти. Те, що з ними сталося, це така несправедливість... На щастя, дітки, в очах яких закарбувався страх, знайшли прихисток у Туреччині. Їх годують, одягають, лікують, за що можна лише подякувати. До речі, на тій зустрічі пані Ердоган попросила, щоб її сприймали як маму чи бабусю, тобто як рідну людину. Потім я спілкувалась із дружиною нашого посла, і ця розмова лиш підтвердила, що Еміне Ердоган дійсно багато допомагає Україні.
Зі свого боку зазначу: мені дуже хотілося б, щоб у Туреччині пройшов концерт на підтримку України. На зразок тих, що вже відбулися у багатьох країнах. У ФРН, Великій Британії, Румунії, Ісландії, Польщі, Іспанії... Ви не повірите, але це не було сплановано. Ані мною особисто, ані моєю командою. Це була хвиля, яка несподівано виникла й стала у Європі трендом. Тож уже протягом двох місяців тривають різні івенти, на яких ми збираємо гроші для допомоги нашій країні.
— Кажуть, вам уже вдалося зібрати 90 мільйонів доларів. Ця цифра відповідає дійсності?
— Не тільки мені, адже у цих концертах беруть участь й інші артисти, а безліч людей працюють на волонтерських засадах. Це спільні зусилля. Щодо суми, можу сказати, що насправді вона ще більша. Адже не всі концерти — і онлайн, і офлайн — враховано... Нині я постійно в роз'їздах і можна порахувати на пальцях однієї руки, скільки була зі своїми дітьми в Стамбулі. На щастя, можу залишити їх на сестру.
— Психологи радять сьогодні не сидіти постійно "в новинах", а робити бодай іноді паузи (більш чи менш тривалі) задля інформаційної детоксикації. Вам це вдається чи не завжди?
— (Зітхає). Не вдається. Чому? Тому що я не маю права зараз бути "відсутньою". По-перше, даю багато інтерв'ю західним медіа й повинна володіти інформацією. По-друге, перебуваю у постійному контакті зі своєю командою. Вони мені весь час розповідають, яка ситуація в Україні, що потрібно волонтерам, чого не вистачає і т.д. У мене не виходить вимкнути телефон та не бути "в контексті". Це було би неправильно. І я не можу собі такого дозволити. Ну... не можу!
— Не так давно я робив інтерв'ю з Адою Роговцевою і вона зронила таку фразу: "Я стала грудкою болю й ненависті". Ви підписалися б під цими словами?
— Ні. У мені все-таки більше жаги до боротьби, ніж болю. Я "виштовхую" це відчуття. Розумієте? Інакше не могла б говорити й не могла б співати. Тільки уявіть: я маю виходити на сцену, а перед тим натрапляю на світлини з Бучі (так, власне, було в Рейк'явіку) або ж бачу відео з Маріуполя. Як після цього співати? (Пауза). Знаєте, сьогодні я більше воїн, ніж дівчина, якій просто хочеться плакати. А мені хочеться плакати постійно! Натомість намагаюсь думати про інше: що я ще можу зробити? Кажу, жага до перемоги у мене більша, ніж біль і ненависть.
— А як ви даєте собі раду з ненавистю, що накопичується буквально щодня, коли довідуєшся про нові та нові звірства, що чинить ворог в Україні?
— Боротися з ненавистю і люттю допомагають діти. Коли я перебуваю з ними вдома та займаюсь буденними речами — купаю, годую, готую до сну, просто цілую, то не можу давати волю своїм емоціям. Адже малеча все відчуває! Скажімо, коли ми добиралися до Стамбула, і старший, і молодший часто плакали, погано спали, не хотіли їсти. Тоді я зрозуміла, що треба діяти, як кажуть у літаку: спочатку кисневу маску — на себе, а потім — на дітей... Моя порада тим, хто відчуває ненависть 24 на 7, — підіть до людей і комусь допоможіть... Це непогана терапія.
Моя порада тим, хто відчуває ненависть 24 на 7, — підіть до людей і комусь допоможіть...
— Як часто нині вдається спілкуватися з чоловіком?
— Доволі часто. Він робить в Україні багато волонтерських справ. Окрім того, Бекір тепер — мій менеджер. Веде всі переговори з організаторами концертів, займається логістикою (я в цьому сама не розібралася б). А ще намагається відродити бізнес: замість кав'ярні, яка працювала у Києві, відкрив заклад у Львові. Одне слово, справ вистачає.
— Уже 10 травня стартує "Євробачення". Цьогоріч вас запросили до Італії як special guest чи в якомусь іншому статусі?
— Ні, поки що не запросили і, напевно, не запросять. Я ж не буду напрошуватись. (Усміхається). Як відомо, "Євробачення" з самого початку запровадило жорсткі санкції проти Росії, не дозволивши брати участь у цьогорічному конкурсі. За що я їм дуже вдячна. Як і за те, що фактично всі мої виступи, на яких збирали кошти на підтримку України, були так би мовити "євробачевські". У Берліні, Мадриді, Барселоні... Ну, а в Турині тепер виступатимуть хлопці з Kalush Orchestra і я спокійна, що тема України буде піднята на "Євробаченні". Для мене це — головне.
— До речі, як ви оцінюєте їхні шанси? Через загальну увагу до нашої країни вони, як на мене, відчутно зростають. Разом із відповідальністю...
— На 100% погоджуюсь з вами. І я про це говорила хлопцям. Так, дуже добре, що є підтримка Європи й пісня непогано розійшлася, але все одно не варто розслаблятися. Виступити треба не те, що добре, а на найвищому рівні. Щоб потім знову не виникало якихось там розмов, що ми "виїхали" за рахунок того, що перебуваємо в усіх на слуху... Я вірю, що все складеться й ми переможемо!
— А якщо говорити не про "Євробачення", а про війну, що триває, як би ви продовжили речення: "Коли настане наша перемога, я обов'язково..."?
— (Пауза). Коли настане наша перемога, я обов'язково зроблю великий концерт. Запрошу хлопців та дівчат зі Збройних сил України, а також із тероборони. Дуже хотілося б, щоб вони, бодай на годину, розділили зі мною миті щастя…
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також спогади про художницю Любов Панченко, яка померла після місяця голодувань у Бучі
