Моя співрозмовниця — мати Наталки і Ольги Сумських. Їхні батьки були все життя пов’язані з театром, тож не дивно, що й доньки стали актрисами. “Та ніхто їх ніде не проштовхував”, — відверто каже заслужена артистка України Ганна Сумська, якій нині 87 років.
— Ганно Iванівно, перше питання напрошується саме собою: якими були ваші доньки в дитинстві? Не здивуюсь, якщо бешкетували...
— Ні, не було такого. Вони росли слухняними. (Усміхається). Знаєте, я виховувала дітей із повагою. Сама поважала їх та прагнула, щоб вони поважали мене... Наталка й Оля грали в ігри, багато співали, вчили вірші. А ще я переповідала їм уривки зі своїх ролей. Скільки я свого часу зіграла! Навіть самій нині не віриться: сто тридцять ролей. Деякі з тих текстів пам’ятаю досі.
— А зі своїм чоловіком — В’ячеславом Гнатовичем — ви познайомились у театрі?
— Ні, ще в інституті. Пригадую, приходжу одного разу, а біля дзеркала сидять дівчата й кажуть: “Зараз завітає такий красивий хлопець”. І тут заходить він: високий (1,85!), ставний та з ідеальними рисами обличчя. Потім сів за рояль і став грати... Ось так ми й познайомились із майбутнім чоловіком. До речі, тоді в інституті часто влаштовували різні вечори. Гарного одягу не було, то знаєте, як дівчата викручувались? Позичали сукні у костюмерній. (Усміхається). Пам’ятаю, як одного разу ми танцювали вальс. Крутимося, крутимося, а тоді раз — і він підкидає мене вгору. (Сміється). Ось так балувався.
— Знаю, що ви працювали потім не в одному українському театрі...
— Де ми тільки не були: і в Симферополі, і у Львові, і в Запоріжжі, і в Полтаві... Коли я працювала в театрі імені Марії Заньковецької, то вже народилась Наталка. Якось у садочку був вихідний і довелося прийти на репетицію з донечкою. Режисер тоді й каже: “Поставте візочок у мене в кабінеті. Якщо вона прокинеться, я буду підколихувати, а ви собі репетируйте...” Ми прожили у Львові десять років, і це місто досі у моєму серці!
— До речі, як ви поставились свого часу до того, що доньки вирішили стати актрисами?
— Звичайно, були дуже раді... Та ніхто їх ніде не проштовхував. Вони самі прокладали собі шлях... До слова, цікавий факт: моєю першою головною роллю була “Наталка Полтавка”, а потім, через багато років, її ж зіграла старша донька!
Моєю першою головною роллю була “Наталка Полтавка”, а потім, через багато років, її ж зіграла старша донька.
— Поза сценою, які таланти мав батько Наталки й Ольги?
— О, він був майстер на всі руки! Наприклад, сам навчився шити й одного разу, пам’ятаю, пошив мені костюм. (Усміхається). Умів також грати на багатьох інструментах, зокрема, на акордеоні... А ще був гарним художником. Малював і портрети, і пейзажі. Іноді десь їдемо й побачимо красиве дерево, то чоловік згодом повертався туди, щоб усе замалювати. Окрім того, В’ячеслав Гнатович чудово готував. Саме життя його цього навчило. Умів і капусту пошаткувати на зиму, і бульбу зранку приготувати. Різав її тоненько, смажив на сковороді так вправно, що картопля виходила золотистою. Розбивав туди ще яйце — і запрошував скуштувати його страву. Звичайно, нам завжди вона подобалась! (Усміхається).
— I скільки ви прожили разом?
— П’ятдесят п’ять. Це неймовірно... Я досі зберігаю його листи. Їх у мене сто штук! А найбільше запам’ятався той, де чоловік пише, що із задоволенням читає “Анну Кареніну” і ловить себе на думці, що багато її рис схожі зі мною. Спочатку я не розуміла, про що йдеться, поїхала до бібліотеки, щоб взяти ту книжку. І лише прочитавши її, збагнула: для Анни жити означає любити... Я ж була закохана у Славка все життя, аж поки він не відійшов. (В’ячеслав Сумський помер у 2007 році. — Авт.).
— Ганно Iванівно, нині доньки часто вас навідують?
— Аякже! Я ж у магазин уже не можу ходити, то вони привозять продукти. Увесь час — на телефоні. Наталка дзвонить: “Ну, хто сьогодні — я чи вона?” Кажу: “Якщо приїдете разом, то це буде чудово”... Коли буває Оля, то так мене обціловує: “Мамочко моя, золотце, сонечко”. (Усміхається). Якось так вийшло, що на старості років мене обсіли хвороби. І де вони взялися? Я мала операцію на серці, на очах (бачу лише на одне око), тепер ще й ноги болять — не можу ходити. Оце зараз масажую. Голос став хриплим, а колись був такий, що оперним співакам радили прислухатись... Та нічого — я тримаюся!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з актором Василем Бендасом
