Знаєте, в чому його “фішка”? Він — найменший український актор. Василя Бендаса, зріст якого “метр із кепкою”, і сьогодні нерідко приймають за хлопчиська. Хоча наступного тижня акторові “стукне” сорок п’ять років! Глядачі могли бачити його у фільмах “Іван Сила” і “Поводир”, а пам’ятають, насамперед, за “Шоу довгоносиків”...
— Василю, у вас немає ностальгії за тими часами, коли щотижня на телеекранах з’являлась ця суперпопулярна програма?
— Це був шмат мого життя! Шоу знімали протягом восьми років. У найхолоднішому павільйоні Європи — на кіностудії імені Довженка. Ми ще й здуру обливалися зимною водою, бо від гарячої йшла пара у камеру... Ой, мені є що згадати! (Усміхається). Та головне — у нас був дуже великий і дуже дружний колектив. Ніхто ні з ким не сварився і взагалі — всі ставились до роботи із захопленням. Що освітлювачі, що оператори, що гримери, що режисери. Це було таке сімейне дітище.
— А з головним “довгоносиком” — Віктором Андрієнком — скільки років ви знайомі?
— Ого-го-го. Майже двадцять п’ять! Він — суперцікава людина. Проте не кожен може знайти до нього підхід. Ми ж настільки вже здружилися, що розуміємо одне одного, як мовиться, на мигах. (Усміхається). Багато їздили разом, тож я знаю навіть, яка подушка в готелі його влаштує і що він любить їсти. До речі, Віктор Миколайович — вегетаріанець. Мене ж Бог милував. Як хлопець із Західної України не уявляю Великдень без м’яса. (Сміється).
— Цікаво, у вас ніколи не було комплексів з приводу зросту?
— Нє. А що не так з моїм зростом? Ну й що з того, що я малий... Ніколи не переживав з цього приводу й особливо не задумувався. На відміну від батьків. Покійний тато справді тим переймався та возив по лікарях, які ставили наді мною всілякі досліди. Годували різною хімією і т. п. Проте потім я плюнув на все.
Коли вступав у Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого, то мав 1,28 см. Однак із часом усе- таки виріс: нині мій зріст 1,62. Так, я знаю, що мене називають найменшим українським актором. Але мені — по барабану... Який є, такий є. Зі своїми мурашками в голові й бджолами в ср...ці. (Сміється).
Коли вступав у Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого, то мав 1,28 см. Однак із часом усе- таки виріс: нині мій зріст 1,62.
— Кажуть, свого часу ви жили у трейлері за містом?
— Де я тільки не жив! (Усміхається). Певний час, скажімо, на кіностудії імені Довженка — в офісі Віктора Андрієнка. З театру я пішов (там неможливо було заробити навіть на оренду житла в столиці), тож справді не було де жити... Потім оселився у фургончику на березі Десни. Це був і своєрідний протест місту з його машинами, асфальтом, шумом і гамом.
Знаєте, я виріс у селі й не люблю мегаполісів. Ось і знайшов порятунок за його межами. Зранку косив траву, ловив рибу, варив їсти на вогні, засмагав біля річки, гуляв із собаками і т. д. Я справді не міська людина... Тепер же взагалі повернувся у рідні пенати — на Івано-Франківщину. Після тих років, проведених у столиці, вдома я нарешті віджив.
— Ви згадали про риболовлю: лише влітку сидите з вудкою чи й узимку також?
— Аякже! Навіть якщо взимку на градуснику мінус 30 чи 40 — байдуже. Я — на рибі... Що вже казати про літо. Знаю поблизу себе всі ставки й із задоволенням ходжу рибалити. Іноді можу зникнути на добу й приходжу потім з “трофеями”. Коропами, окунями... Я би й на Марс полетів, якби там була риба. (Сміється).
— А в кіно тепер запрошують?
— Так. На зимових святах у кінотеатрах якраз пройшла “Казка старого мельника”. У ній зібралась така команда, що ай-ай-ай. (Усміхається). І фільм вийшов справді хороший: із чудовими акторами, захопливими трюками (хвала каскадерам), красивими костюмами... Класно!
А ось торік мала стартувати робота над фільмом “Легенди Чарівнолісся”, але через карантин довелося всім розбігтися по хатам і ніркам. Тож цей проект, режисер якого Віктор Андрієнко, перенесли на цьогорічну весну. Якщо Боженька нам допоможе і коронавірус нарешті відійде, будемо знімати.
— Василю, у вас наступного тижня — ювілейчик. У душі на скільки почуваєтесь?
— Ну, точно не на сорок п’ять. (Усміхається). Тим більше, що вчора я чудово попарився у лазні. Просто бомбезно. Ні-ні, без спиртного... Для підняття настрою воно мені не потрібно, адже належу до тих людей, які в усьому шукають позитив. І страшенно не люблю “нитиків”... Подивіться, яка чудова погода за вікном. Чим не привід радіти кожній днині?
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з кліпмейкером Віктором Скуратовським
