Їй належать лаври найпродуктивнішої української письменниці. Навіть серед чоловіків мало хто може похвалитися тим, що видав на-гора понад сорок книжок. Той довжелезний список з більш чи менш популярних творів поповнився нещодавно новим романом — “ТРОє і одна”. Як можна здогадатися з назви, він зачіпає тему війни...
— Спочатку в мене виник сценарій короткометражної фестивальної стрічки на основі реальної події, яка відбулася на самому початку повномасштабного вторгнення, — ділиться Ірен Роздобудько. — Тоді було багато випадків, коли звичайні громадяни чинили спротив ворогові в будь-який доступний спосіб. Навіть викрадали російську техніку конями, виводили з ладу танки чи пригощали окупантів отруйними грибочками або напоями. Моя героїня теж зробила все, що могла, в ситуації повного розпачу.
Згодом я почала писати книжку, де вже з’явилися й інші персонажі, котрі також опинились на межі вибору — загинути або спробувати пручатися. Головною метою було не дати забути подробиці того часу, зафіксувати події, розмови, страхи, розпач і героїчні вчинки простих людей. Не військових, а цивільних. Це — не “тема війни” в прямому розумінні (адже я можу писати лише про те, що пережила або відчула на власному досвіді), це історія про всіх нас.
— Наскільки складно — не тільки з творчого боку, а й суто побутового — сьогодні щось писати? Тим більше романи...
— Я пишу, незважаючи ні на що, якщо мені є що сказати. Нещодавно здала до видавництва наступний роман — “Ной обирає Чорнобиль”. Такого я ще ніколи не писала. Це для мене зовсім новий жанр і нова стилістика. Але ж... увесь час треба змінюватись!
А щодо побуту: мій робочий стіл стоїть біля вікна й іноді доводиться відходити в безпечну локацію у квартирі. Але не надовго. Незручностей не відчуваю. І страху не маю. Є лише роздратування і лють на ворога. Власне, як у багатьох із нас.
— У зв’язку з постійним тероризуванням країною-агресоркою Києва, чи не було у вас думок перебратися в інший регіон? Наприклад, на Буковину чи Закарпаття.
— Звісно, ні. Що б я там робила? У мене тут — мої студенти, друзі, рідні, купа роботи. Ніколи й не думала про це. Маю друзів у Харкові, Сумах, Запоріжжі, Херсоні — їм набагато гірше. Київ без мене, звісно, обійдеться, а от я без нього — ніяк. Тим більше тепер, коли я потрібна тут. Навіть не можу виїхати за кордон бодай на тиждень, адже рватимусь назад на другий же день. Навіщо ж мені такий дискомфорт?!
— Ви часто їздите країною на зустрічі з читачами. За настроями людей, які приходять з вами поспілкуватися, можете зробити висновок: нині все ще домінує оптимізм чи потроху дається взнаки наростаючий песимізм?
— Там, де я, — завжди оптимізм! Я бачу, скільки людей нині потребують обіймів, добрих слів, тепла й підтримки. Якраз нині людей на всіх мистецьких заходах побільшало, багато хто свідомо перейшов на українську мову й усі купують книжки! Те, що я бачу і відчуваю особисто: море доброти, любові, усмішок. Хоча, звісно, кожен з нас носить у собі й багато печалі. А тому такі зустрічі стають значущими та набагато ціннішими, ніж раніше.
— Три роки тому ви мені казали, що від стресів вас рятує малювання. Цей метод ще дієвий чи знайшли щось інше?
— Так, я продовжую малювати. Хоча була і велика перерва — писала вже згадані два романи. Тепер маю паузу й... достатньо стресу від щоденних новин. Лікуюсь малюванням дивних картинок. Хоча не тільки це — ще я плела капелюхи, шила наплічники з шовку й намагалась розписувати одяг фарбами. Тепер не знаю, куди це все подіти.
— До повітряних тривог додалося ще одне випробування — шалена спека. Як з нею даєте собі раду?
— Ці негаразди досить просто й швидко долаються: я одразу уявляю нашого хлопця або дівчину в берцях, касці, у всій амуніції — на цій же спеці й під набагато потужнішими вибухами. І київська спека чи вибухи за вікном відходять на другий чи навіть десятий план. Розумієте, я взагалі ніколи ні на що не нарікала, особливо — на погоду. Для мене це смішно.
— А той фільм, про який ви згадували на початку нашого інтерв’ю, вдалося втілити?
— Так. Він називається “По-людськи”. Зйомки відбувалися на початку 2023 року, в період, коли були шалені блекаути й обстріли. А ми, творча група, увімкнувши генератори, знімали кіно! До речі, в реальному підвалі реальної людини... Я дуже задоволена фільмом та режисурою Вікторії Мельникової. Про його якість говорять і нагороди, які він отримав на кількох міжнародних кінофестивалях. А також шалений спротив проросійської аудиторії на цих же фестивалях. Це означає, що ми все зробили правильно!
