Він написав не один шлягер, що увійшов до золотої колекції української естради. Можна згадати хоча б “Ой летіли дикі гуси” та “Скрипка грає”, які й сьогодні звучать зі сцени. А ще — мюзикли, симфонії та музику до кіно. Народному артистові України 9 грудня виповнюється вісімдесят років!
— Iгоре Дмитровичу, чи будете відзначати ювілей? I які думки — святкові чи не дуже — у зв’язку з цим у вас виникають?
— Ох... Знаєте, є ювілеї, які не хочеться відзначати. Мабуть, 80-річчя — саме такий. Це більше привід для
розмірковування — як я жив і живу, що зробив, а що не встиг... Ні, не буду. І ніяких заходів з цього приводу не буде. Тихий сімейний вечір, трошки гарного коньяку та декілька найближчих друзів. Усе. Досить із мене гучних ювілеїв. Скільки вже їх було!
— Напередодні дня народження є бажання озирнутися назад — на те, що зроблено або не зроблено — чи вам лячно це робити?
— Ні, не лячно. Все життя радію тому, що збіглося те, що я любив робити, з тим, що дозволяло мені жити досить комфортно. Тобто я насолоджувався працею та ще й гроші за це отримував. Жартую, звичайно... Я задоволений тим, як багато мені вдалося написати. Тим, що багато творів живуть своїм життям і понині. Та ще й вважаються “народними”. Хіба це не найвищий комплімент для мене та моїх співавторів? Тому не лячно. Навпаки, я радий.
— Нещодавно у Києві відкрили вашу “зірку”. Наскільки такі речі важливі для вас?
— Звичайно, це приємно. Не сама “зірка”, а те, як мене зустріли люди. Оплески, слова... Оте “Браво, маестро!” я чув ще декілька днів. Було так хвилююче... Запам’ятав жіночку з величезною строкатою сумкою (мабуть, вона йшла з електрички), яка протиснулася між телевізійниками, що брали у мене інтерв’ю, й питає: “Невже це той самий Поклад? Дайте мені хоч обійняти його. Пустіть!” Я мало не заплакав... Знаєте, навіть багатотисячний зал палацу “Україна” не справляв на мене такого враження, як ті люди, що випадково опинилися на церемонії.
— Кажуть, що ви живете за містом. Це обставини так склалися чи свідомий вибір? I наскільки вам важливий у побуті комфорт?
— Ну, про обставини, мабуть, говорити багато не треба. Самі розумієте, в якому світі ми з вами нині живемо... Майже все, висаджене на дачі, моїх рук справа. Тепер це просто ботанічний сад. А деяким моїм рослинам навіть там могли б позаздрити. Хоча б магноліям заввишки з п’ятиповерховий будинок! Щодо комфорту... Знаєте, в молодості намет із соломою десь на березі озера чи річки видавався палацом. Сьогодні, зрозуміло, я навряд чи погодився б на той намет... Тобто в кожному віці — свій комфорт. Мій — дрова в каміні, теплий плед, запашний чай чи щось міцніше. А поруч — дружина і мої собаки.
— До речі, скільки років ви разом з пані Світланою?
— Я ніколи й нікому не розповідаю про особисте. Це ще від мами, яка завжди казала: “Все, що хочеш, неси на нотний стан, але нікому серце не відкривай. Особисте — воно на те й особисте”. Тому — в двох словах. Ми знайомі зі Світланою більше як сорок років. Вона ще студенткою філфаку університету імені Шевченка була, коли ми познайомилися. А 2022-й буде нашим тридцять першим роком у спільному житті.
Я ніколи й нікому не розповідаю про особисте.
— Знаю, що у вас декілька років тому були серйозні проблеми зі здоров’ям. Усе вже позаду чи лікарі й далі вас періодично “мучать”?
— У моєму віці важко говорити “позаду”... Будь-які проблеми зі здоров’ям тягнуть за собою інші, це давно відомо. Але зациклюватися на них я не маю ні бажання, ні часу. Слава Богові, фармацевтична промисловість дає змогу все тримати під контролем. А найголовніше — я живу в абсолютній гармонії з природою. Люблю рано просинатися, люблю прогулюватися садом. А враховуючи, що дача в унікальному місці — містечку Ворзель, яке із давніх часів є кардіологічним курортом, то знаю — природа мені допомагає! Я це відчуваю вже багато-багато років.
— Iгоре Дмитровичу, скажіть, у свої без п’яти хвилин вісімдесят років: ви знаєте, де живе щастя?
— Так, знаю. У серці. В душі. Якщо вона спокійна і серце “на місці”, а не стрибає — це щастя. Коли всі, кого ти любиш, живі й здорові, коли тебе люблять та пам’ятають — душа спокійна, серце радіє. Оце і є щастя. Мабуть, просто треба прожити так своє життя, аби зі спокійним серцем дивитися у майбутнє. Пам’ятаючи про те, яким щасливим було твоє минуле.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як це — працювати дайвером на Мальдівах