Вона одна з найпопулярніших дитячих письменниць. Твори Лесі Ворониної — “Слон на ім’я Гудзик”, “Таємне Товариство Боягузів”, “Пригоди голубого папуги”, “Прибулець з Країни нямликів” та інші — не припадають пилом ані у книгарнях, ані в бібліотеках. А нещодавно авторка бестселерів для першачків та підлітків відсвяткувала ювілей...
— Щиро кажучи, тішуся, що вдалося дожити аж до сімдесяти, — ділиться з “Експресом” Леся Воронина. — Це справді варто сприймати як подарунок долі. Особливо нині, коли довкола стільки непередбачуваних, складних, а часом дуже драматичних і трагічних подій. (Зітхає). Радію також, що мене постійно запрошують на зустрічі з читачами. Останні пів року щотижня маю їх по декілька... Щоразу — це чудові враження та обмін позитивними емоціями. І вже вкотре переконуюся у тому, що діти в нас прекрасні!
— А творчий процес сьогодні у вас активний чи сповільнений у зв’язку з відомими обставинами?
— Спочатку, в перші місяці 2022-го, було дуже непросто повернутися до писання, але я мала завершити пригодницьку повість для молодших підлітків “Гра в індіанців, або Ніколи не смійся з крокодила”. Ця книжка побачила світ у 2023 році, і тепер, під час спілкування з дітьми, я вже одержую від своїх юних фанів замовлення на продовження. А ось наступна книжка “Мандрівний кемпер для безпритульних пасажирів”, куди увійдуть дві фантастичні повісті, сподіваюсь, з’явиться у книгарнях до кінця нинішнього року. Як усі письменники, я забобонна (сміється), тому подробиць не розповідатиму... Маю чимало нових ідей, втіленням яких займатимуся найближчим часом. Бо добре знаю — у наш час нічого відкладати не можна. Треба жити тут і тепер.
— До щоденних повітряних тривог ви уже звикли?
— Звісно. Щоправда, в укриття не ходжу. Коли були особливо сильні обстріли, ховалась у ванній. За правилом двох стін, так би мовити. (Усміхається). Проте я живу в Києві, а у нас ситуація з безпекою не настільки складна, як у Харкові, Чернігові, Херсоні чи інших містах, розташованих ближче до фронту. Знаєте, я захоплююсь людьми, які там живуть і продовжують працювати, проводжають дітей у садок чи до школи, за можливості відвідують театри й доводять усьому світові, що ми — непереможні.
І хоч як скаженітиме від люті кремлівський карлик, одесити складатимуть про нього анекдоти, харків’яни відбудовуватимуть зруйновані друкарні, а чернігівські екскурсоводи розповідатимуть гостям про дивовижну історію їхнього міста! Маю знайомих, котрі свого часу виїздили з тих міст за кордон, але згодом повернулися в Україну. Навіть з маленькими дітьми. Бо тільки у себе вдома вони можуть жити, не відчуваючи комплексу меншовартості.
— Ви, здається, теж певний час були у Польщі?
— Так, майже два роки. З різними перервами, бо періодично приїздила додому. Я там працювала — писала й перекладала, а ще — волонтерила. Допомагала нашим біженцям, які приїздили до Вроцлава. У деякі дні їх прибували тисячі! До речі, на місцевому залізничному вокзалі працює бібліотека, де можна знайти й українські книжки, зокрема, для малих читачів. Я зустрічалася з нашими дітьми і там, і в різних школах, де навчаються хлопці та дівчата, що приїхали з України.
Пригадую, як після одного такого спілкування зателефонувала шкільна бібліотекарка й поділилась цікавою історією. У них вчився хлопчик, який ні з ким не хотів розмовляти. Усі вже думали, що той має особливості розвитку. Однак після нашої зустрічі він раптом підійшов до вчительки й, плутаючи польські та українські слова, почав розповідати, що до них завітала справжня письменниця з України, яка показувала свої книжки, дві з яких він читав ще вдома... Ось так дитина “розморозилася”, і для мене це було, можливо, найбільшим щастям.
— А ваші онуки цікавляться тим, що пише їхня бабуся?
— Так, і навіть дещо підказують. (Усміхається). Звісно, мені приємно, що вони читають мої книжки. Хоча перемогти Minecraft (популярна комп’ютерна гра.— Ред.) — цю неймовірну спокусу в житті наших дітей та підлітків, майже неможливо. Просто якесь шаленство... Марічці — вісім років, а її братикові Євгену — тринадцять. Нині він переживає серйозні випробування цього віку. Влаштовує неймовірні “акції протесту”, висловлює шалені ідеї... Усе це ми також колись проходили. (Усміхається).
— Лесю Анастасіївно, які приховані риси ви відкрили в собі за останні три роки?
— Мабуть, я навчилася ще більше цінувати життя і стала ще переконанішою оптимісткою. Знаєте, стільки прекрасних, самовідданих, сильних людей, як в останні три роки, я не зустрічала ніколи. У нинішні часи, сповнені загроз і небезпек, наші співвітчизники дивовижно себе проявляють... Водночас я навчилася пробачати чужі слабкості та недоліки. Головне для нас сьогодні — за будь-яких обставин залишатися українцями!
