Вона — донька художника Івана Марчука. Та познайомилась з ним щойно у... дев’ятнадцять років. Тож із дитинства звикла торувати шлях сама. Нині Богдана Півненко — заслужена артистка України, очолює кафедру скрипки Національної музичної академії. Ще й встигає активно виступати. Як в Україні, так і за кордоном.
— Богдано Iванівно, глядачі яких країн останнім часом мали можливість вас почути?
— Восени я була з оркестром “Українського радіо” на фестивалі класичної музики в Алжирі, до того зі своїми студентами — у Франції. Ще раніше, влітку, виступала в Тунісі. Причому концерт відбувався у колізеї, що в містечку Ель-Джем. Тамтешня арена збереглася навіть краще, ніж римська. Цікаво, що мені вже доводилося тут грати: двадцять років тому із Богодаром Которовичем... Найближчі ж гастролі відбудуться в Китаї, Бельгії та Люксембурзі. Я вже не кажу про виступи в Україні!
— I як вам вдається поєднувати активну гастрольну діяльність із викладанням у музичній академії?
— Власне, коли в 2017 році надійшла така пропозиція, я тижні два чи три вагалась. Думала, що це просто жарт. Ну, про яке завідування кафедрою може йтися, якщо маю купу концертів, гастролей і планів? Та потім мене все ж переконали спробувати себе в цій ролі. І ви знаєте, вдалося. Я досі працюю!
А як встигаю? Труджуся з ранку до ночі. Іноді вночі теж. (Сміється). Без вихідних. Слава Богу, енергії поки що вистачає.
— Ваш чоловік — кінорежисер — не протестує?
— Як людина мистецтва, він добре розуміє, чим я займаюсь. Насправді не кожен витримав би дружину-скрипальку, яка має таке насичене творче життя. (Сміється). Тож я дуже вдячна Олегові! До речі, ми познайомились свого часу на концерті “Гоголь-фесту”: я грала на сцені, а мій майбутній чоловік усе знімав. Побачене настільки його вразило, що він захотів познайомитись... Так що мистецтво справді об’єднує людей. (Усміхається).
Побачене настільки його вразило, що він захотів познайомитись... Так що мистецтво справді об’єднує людей.
— Першим вашим чоловіком був відомий український бізнесмен. Що допомогло пережити його трагічну смерть?
— Безумовно, перші три роки були жахливі, а потім... Потім вдалося себе опанувати і почати життя спочатку. Були люди, які мені в цьому допомогли... Скільки років нашому синові? У грудні виповниться тринадцять. Він у нас хлопець спортивний: займається футболом і карате... Можливо, це банально, але сім’я дуже важлива для будь-якої людини. І якби доба мала двадцять п’яту годину, я би присвятила її найближчим.
— А як часто ви навідуєтесь нині до батька? Самі чи з сином...
— Ми тепер не спілкуємося. Це неприємна історія. І мені дуже шкода, що так сталося. (Після паузи додає). У батька з’явилась жінка, яка була дуже проти нашого спілкування. Хотіла, щоб він повністю опинився в її владі. Робила все для цього. Роками. І таки домоглася свого... Звичайно, мені прикро. Але я все одно пишаюсь тим, що він — мій тато, і що я на нього схожа. А так... Дай Бог йому здоров’я!
— Богдано Iванівно, що вас інспірує як творчу особистість? Чи радше, що підживлює “внутрішній двигун”?
— Ви знаєте, якщо ти весь час у пошуку, не зупиняєшся і готовий працювати, перед тобою постійно відчиняються нові двері. Тобто життя завжди дає нові можливості. Тільки хтось проходить повз них, комусь, може, просто ліньки, хтось боїться тих викликів... З одного боку, я дуже радію всьому тому, чого досягла, а з іншого — завжди шукаю певний стимул для вдосконалення. Вважаю, як тільки ти заспокоюєшся, то починаєш деградувати. Тому не можна заспокоюватися. Треба постійно ставити перед собою нові цілі й відкривати нові горизонти. Так, це потребує зусиль. Іноді думаєш: “Навіщо я стільки собі напридумувала?!” Коли можна було би жити спокійніше, простіше, без усіляких занять по ночах і т. д. (Усміхається). Та я надзвичайно люблю свою роботу. І почуваюсь абсолютно щасливою!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з В’ячеславом Хостікоєвим
