Глядачі пам’ятають її за серіалом “Украдене щастя”. Хоча у фільмографії Наталі Долі — понад тридцять проєктів. І ролей у театрі — не менше. Наступного тижня, власне, чергова прем’єра...
— Це буде “Трамвай “Жадання” Теннессі Вільямса, — розповідає “Експресу” провідна актриса Київського театру імені Лесі Українки. — Ми репетируємо з осені. Тепер ось вийшли на фінішну пряму. Незабаром глядач зможе побачити цю виставу... Одне слово, 2025-й стартував жваво. (Усміхається).
— А в кіно вас запрошують чи наразі пауза?
— Так, я взяла участь у проєкті під робочою назвою “Наш дім”. Були й інші пропозиції, але через велику зайнятість — у нас же щоденні репетиції — довелося відмовитися. Це той випадок, коли дійсно треба було вибирати між театром і кіно. Той же фільм, в якому я вже знялась, це актуальна історія. Початок повномасштабного вторгнення очима великої сім’ї. Усе починається напередодні — 23 лютого 2022 року — коли святкують весілля... Ця стрічка на стадії монтування.
— Серіалу “Украдене щастя”, де ви зіграли головну жіночу роль, виповнилось двадцять років. Які емоції пов’язують вас з цим проєктом?
— Невже вже двадцять років? Як же швидко біжить час! (Усміхається). Це була гарна робота. Одна з моїх найкращих у кіно. Тому, звісно, я сумую за такими проєктами. І тішуся, що “Украдене щастя” не тільки згадують, а й ставлять в ефіри та дивляться. Ця стрічка цікава й сьогодні. До слова, з Олексієм Богдановичем ми потім не раз знімалися разом. Щоправда, назв тих серіалів уже й не пригадаю. (Усміхається).
— Свого часу вам доводилось працювати також з російськими акторами. Як ви почувалися поруч із ними?
— Я ніколи не їздила в Росію. Взагалі. Знімалася тільки в Україні, до того ж це були наші серіали. Інша річ, що продюсери воліли часто запрошувати московських зірок. Нас, акторів, ніхто не питав. Іноді тільки на майданчику довідувався, з ким доведеться грати. Зрештою, російські артисти домінували тоді на телебаченні: від танцювальних і вокальних шоу до інтерв’ю.
Напевно, було легше взяти когось чужого, ніж виховати, випестити, створити, відкрити свою, українську зірку. Звісно, мені (й не тільки) це не подобалося. До того ж російські артисти іноді поводились не дуже гарно. Намагались тут нагадити... Повторюсь, я до Москви ніколи не їздила. Хоча були запрошення взяти участь у суто російських проєктах, але я відмовлялася. І не шкодую!
— Коли я телефонував вам у грудні, ви були за кордоном. Якщо не секрет, у якій країні?
— Я була в Румунії. Мала відпустку і на тиждень поїхала до подруги. Проте парадокс: я не почувалася там спокійніше. Мої ж усі залишилися у Києві. Тому, коли були чергові обстріли, хвилювалася за рідних. Сиділа в новинах: вичитувала, фантазувала, домислювала... Одне слово, рівень тривожності за кордоном був вищий. Лише коли повернулася додому, тоді заспокоїлася. (Усміхається). Хоча, ви самі знаєте, яка сьогодні в нас ситуація.
— I що вам особисто допомагає?
— Робота. Вистави, ті ж репетиції... Це можливість переключитися. Глядачі також приходять у театр, щоб бодай на деякий час зануритись в інше життя. Тобто вийти з реальності та опинитись у якомусь іншому світі. Там, де немає війни... Проте закінчується вистава й ти знову дивишся новини й берешся за актуальні справи. Наприклад, багато хто з наших акторів займається волонтерством.
— Коли ми згадували на початку інтерв’ю про “Украдене щастя”, ви зронили фразу про час, який швидко біжить. Вам торік “набігло” п’ятдесят. Звиклися вже з цією цифрою?
— Так, звісно. Навіть пишаюся нею. Чом би й ні?! (Сміється). А якщо серйозно, не знаю, як до років, що минають, звикати чи не звикати. Єдине — я не чиню тому ніякого спротиву. Абсолютно.
— Дехто з ваших колег навідується до пластичних хірургів або косметичних салонів, де робить якісь уколи... Вас такі речі не цікавили напередодні ювілею?
— Ви розумієте, це не пов’язано з якимись датами. Це просто жіноче бажання чи якась потреба стримати час. Однак це неможливо. Не-можли-во. Хотілося б, звичайно, але... Я не знаю, кому це вдалося. (Усміхається). Ти можеш тільки втримати світло в собі!
