Багато років співачка була ведучою проекту “Фольк-music”, що виходив на одному з центральних телеканалів. При тому встигала їздити з сольними концертами — від Ужгорода до Херсона. Нині до цієї географії додались і зарубіжні міста.
— Якщо не секрет, звідки ви повернулися, пані Оксано?
— З Італії. Правда, їхала туди на три дні, а затрималась на п’ять місяців. Усе через те, що стався нещасний випадок. Після одного з концертів робили спільне фото, мій чоловік перечепився за монітор і впав у партер. Униз головою. (Зітхає). При цьому пошкодив шию, тож довелося робити термінове нейрохірургічне втручання. А після операції — реабілітація, яка змусила залишитись за кордоном майже на пів року.
Звичайно, я не сиділа там склавши руки. Ми зробили чотири доброчинні концерти. Зібрали кошти для наших військових і передали у благодійні фонди. Підтримували піснею наших переселенців, яких там сьогодні чимало. З Мелітополя, Запоріжжя, Маріуполя, Херсона та інших міст. У кожного своя історія: у кого зруйновано пів під’їзду й немає де жити, у кого — весь будинок. Одне слово, поламані долі людей.
— А ваш дім під Києвом оминула лиха участь?
— На щастя, оминула. Рашисти зупинились у 20 кілометрах від нас. Довкола всі дороги були підірвані, тому на півтора місяця — скільки там окупанти були в Київській області — ми опинились у блокаді... Над головою постійно щось гучно літало. Я тільки дивилася на небо й молилася. Щовечора — на вервиці.
Також дуже переживала за своїх дітей, які втекли від вибухів за місто. І в тому населеному пункті, куди вони приїхали, окупанти якраз зробили свій осередок. Танк поставили просто під хату! Звичайно, я не знаходила собі місця... Це були страшні дні. Коли згадую торішні події, здається, що то якийсь жахливий сон.
— Скажіть, як би ви закінчили фразу: ніколи не вибачу росіянам..?
— Смерті моїх земляків та руйнації України. Буду вічно їм цим докоряти. (Пауза). У церкві вчать не проклинати, але я їх кляну і, напевно, завжди буду клясти. Адже вони прийшли до нас вбивати, ґвалтувати, калічити... Не знаю, що має бути в голові в того, хто натискає кнопку, скидаючи на мирні міста ракети. Це навіть не звірі, а хтось — із пекла.
— А як ви охарактеризували б вашу колегу — народну артистку України Таїсію Повалій?
— Ми знайомі давно — ще з початку дев’яностих років. Не раз брали участь в одних і тих же конкурсах, співали на одних і тих же майданчиках. Тому я була шокована, коли почула, що вона тепер говорить. Думаю, Таїсія Повалій змінила свої погляди під впливом грошей. Причому великих. Тобто за тим усім стоять “бабки”, розумієте? От і все... Про яку там уже мораль чи людську гідність можна говорити?!
— Як часто сьогодні у вас на очах бринить сльоза?
— Ой, я дуже емоційно на все реагую. Так, ніби це сталося зі мною. І не важливо — трагедія у Тернополі, Львові, Дніпрі, Кривому Розі, Одесі чи деінде. Це міста, де я часто виступала й маю багато друзів. Тому, як тільки прочитаєш щось у новинах, одразу ллються сльози... Думаю, нашим ворогам рано чи пізно воздасться. Господь усе бачить. І закон бумеранга ніхто не відміняв.
— До речі, як реагуєте на сирени?
— Навіть в Італії на телефоні чоловіка спрацьовував сигнал повітряної тривоги. Ми його не відключали й щоразу потім телефонували дітям, котрі лишалися у Києві, дізнатися, як вони там. Тому думками я не полишала Україну. І весь час мріяла про одне: повернутися додому...
Сьогодні ж, коли посеред ночі лунає повітряна тривога (я ще й живу в такому місці, де сирену дуже гучно чути), звичайно, прокидаюсь. Потім, за хвилю, заплющую очі й, втішаючи себе словами “У нас найкраща в світі ППО!”, знову засинаю. Власне, так було нині. (Усміхається).
— Тепер багато хто заїдає стреси солодким чи просто чимось смачним. А ви не вдаєтеся до такого методу?
— За останні п’ять місяців я схудла на 10 кілограмів. По-перше, довелося дуже багато ходити (авто ж залишилося вдома). По-друге, з меню зникли наші традиційні смаколики: сало, борщ і т. д. Тож за кордоном я трохи оздоровилась та покращила свою фігуру. (Сміється). А зі стресами боролася тим, що в’язала з мішків для сміття мочалки й килимки у ванну. Вони вийшли такі гарні...
Ви знаєте, я для себе вирішила: що би там не було, я все одно нестиму добро й любов. Покращуватиму своїми піснями настрій людям. Заробляючи на допомогу нашим воїнам (скажімо, на ті ж дрони) й піднімаючи їм бойовий дух. Не втомлюватимусь це робити до Перемоги. Коли ж вона настане, святкуватимемо від кордону на Заході до кордону на Сході та в Криму. І скрізь лунатиме українська пісня!
